2019-5-29 20:00 |
Спробу змінити законодавство перед початком виборів неможливо пояснити, якщо виходити з того, в кого які були обіцянки. Обіцянки електорату – як програми: це такий рудимент минулого, по суті, уже непотрібний політикам, та все ще необхідний як аксесуар.
Але цю спробу можна пояснити, аналізуючи інтереси суб’єктів політичного життя. Йшлося, нагадаю, про зниження прохідного бар’єра з 5 до 3% і ліквідацію мажоритарки.
По-перше, якщо пропозиція парламенту була, і вона навіть не пройшла – отже, там сидять-таки суб’єкти, які на щось впливають. Не можна сказати, що зараз така ситуація, що тільки народ, тільки Майдан, а депутати хочуть, але не можуть.
По-друге, відхилена депутатами пропозиція містила цікаві нюанси. Менший поріг входження в Раду разом з ліквідацією мажоритарки, при тому, що список формує фактично сама партія, – це великий плюс для власників партій. І не тільки для найрейтинговіших, але й для не зовсім пропащих. Бо 3-відсотковий бар’єр – це все-таки не захмарна висота.
От Володимир Зеленський і його «молода команда» (так, це теж не нове явище в нашій політиці) спробували домовитися з власниками партій. Але в них не вийшло. І річ не лише в тому, що депутати не хотіли побачити на виході однопартійну більшість «Слуги народу». Певну роль зіграли й «міцні господарники», які не готові дарувати комусь свої округи-князівства. Зрештою, мажоритарка потрібна і партійним вождям: для своїх, але токсичних партійців, яких до списку не візьмеш, але у фракції вони дуже потрібні.
Загалом це все можна описати простіше: команда Зеленського намагалася залучити на свій бік феодалів, надаючи їм гарантії більш-менш спокійного життя в стінах ВРУ. При цьому феодали мали самі вирішувати справи у своїх фракціях/партіях. Взамін президент (у якого своїх персональних васалів не набереться навіть на районну раду) мав би отримати фактично всю повноту влади в країні, набираючи 225+ мандатів. Але проти виступили не лише деякі великі феодали, а й група місцевих баронів меншого масштабу. В них, у цій ситуації, з’явився становий інтерес, і вони його відстояли. Зберегли старий принцип «васал мого васала – не мій васал».
Чому ж не вдалося за минулі роки відстояти свої станові інтереси представникам інших груп, хваленому середньому класу? Раніше кордони між станами були більш стабільними. І ніякий, навіть дуже успішний купець і близько не мріяв за статусом зрівнятися з банкротом з «порядної аристократичної сім’ї». Тому купці, буржуазія, згодом робітники просто змушені були ламати соціальні кордони. У нас таких кордонів немає, у нас пострадянське суспільство. Але привілеї фактично є. То для чого умовному молодому і перспективному антикорупціонеру чи підприємцю битися головою в мур, ламати привілеї, якщо простіше стати частиною феодальної системи і користуватися всіма благами станового суспільства. Або змінити юрисдикцію, від Чикаго і до Вроцлава повно українців різних професій.
Це дуже погано не тільки тому, що гальмує розвиток. Всілякі князі та барони-мажоритарники об’єктивно тяжіють до російської моделі. Там станове суспільство, чітка ієрархія, абсолютна монархія. Москва готова підкуповувати «еліту», а не виділяти транші, за які треба звітувати. Тому інтереси українського суспільства не збігаються з інтересами еліти.
Український інтерес – це подалі від Москви, але серйозно, а не «про людське око». Це не про «законність» і «процедуру», за якою плачуть товариші, котрі зробили Луценка генпрокурором за один день. І не про «сором за державу», коли екс-голова Миколаївської ОДА вже не порушує питання про Конана-варвара в степах України. І не про «КВН», якого чомусь не хочуть Ляшко з Барною. Це про права і свободи, а точніше про позбавлення «еліти» особливих прав і свобод. З надійним економічним фундаментом, який не руйнується після повернення страшного Портнова, коли всі «незворотні» зміни «ідуть взад» рішенням реформованого суду.
Наразі, поки всі 4 влади надійно вмонтовані у феодальну систему, єдине, що ми можемо реально робити, – це підтримувати слабших в їхньому намаганні протистояти «просвітленому абсолютизму». Як російському, так і зародкам українського. А сподівання на «свого Вашингтона з новим і праведним законом», об’єктивно, є дещо безпідставними. Нам би Наполеона дочекатися, який розжене цей заповідник, як Венеційську республіку дожів.
.
Подробнее читайте на 24tv.ua ...
