фото показано с : 24tv.ua

Липень минув майже без згадок про річницю Львівського погрому 1941 року та піку «Акції нищення поляків» (яку в Польщі називають «Волинською різаниною») 1943 року. Без зовнішніх подразників, а саме якихось заяв з боку офіційних Ізраїлю та Польщі, цих історичних подій у нас не згадують.

Цього року Ізраїль та Польща відволіклися, тому й «пронесло».

Взагалі, я давно утвердився в думці, що пересічний українець (як східний, так і західний, як причорноморський, так і прикарпатський) хоче згадувати про історію якомога менше. Ні, звісно, коли класово-близькі політики вчергове покличуть зробити ритуальне «ку» перед ветеранами, (без яких нас би не було), то він навіть може піти і зробити «ку». Як і обуритися тим, що в іншому реґіоні якось не дуже шанують наших справжніх героїв, зате шанують якихось інших, які насправді воювали на ворожому боці. Але це не має нічого спільного з історією, це просто система розпізнавання «свій – чужий», яка що більш антиісторична – то краще.

В одній з минулих статей я розповідав про глибокі пізнання народного депутата від партії «Європейська Солідарність» Ірини Фріз, зокрема й у новітній історії Кореї. Додам ще на тему цієї чудової, але роз'єднаної країни: на жаль, мало хто в Україні усвідомлює, що режим на Півночі не так і не стільки комуністичний, як радикально-націоналістичний з комуно-солідаристським ухилом. В основу ідеології поставлено «чучхе», тобто «самостійність». Й історія не просто адаптована до потреб цієї ідеології, вона заново написана. Треба щоб Кім Ір Сен та його партизани самі, майже без іноземної підтримки звільнили Корею від японців? – Будь ласка! Треба щоб у Корейській війні 1950–1952 років китайців майже не було, КНДР воювала переважно сама, а союзником американської армії була проклятуща японська армія (якої на той момент насправді не існувало)? – Нема проблем! І маємо: північнокорейські діти змалечку виховуються в усвідомленні того, що вони – молоде покоління сильної, самостійної нації, яка перемогла усіх ворогів самотужки.

Чудово, чи ж не так? От тільки «працює» це за умови тотальної і всеосяжної інформаційної ізоляції. І окрім гордості за своє героїчне минуле, держава годує своє населення також гордістю за сучасність: мовляв, ви мешкаєте в найкращій у світі державі, де нема безробіття, злочинності, епідемій. І люди змушені вірити, або робити вигляд, що вірять.

Колись давно, коли я був юним активістом патріотичних організацій, мені здавалося, що приблизно так і має виглядати історична політика нормальної держави. Спочатку створюється пантеон національних героїв. Людям розповідають, що їхні великі предки мужньо боролися за їхню свободу, за їхнє право бути вільними людьми у власній державі. А потім люди виходять на вулиці і кажуть привладним корупціонерам: досить! У наших жилах тече кров героїв – і ми не терпітимемо того, що ви робите з нашою вітчизною! І країна розцвітає при владі патріотів, котрі прийшли до влади.

Практика показує, що насправді все працює інакше. Навіть не братимемо до уваги крайніх випадків – такі як КНДР, де при владі нащадки героїчних борців проти японців та американців, чи Зімбабве, де при владі навіть не нащадки, а безпосередньо звитяжні борці проти ненависних білошкірих. Іноді патріотичними декораціями себе оточує той, хто за попередньої влади з ентузіазмом брав участь у нищенні держави, створюючи всемогутні корупційні структури. І ось уже невелика, але запекла група населення носить його на руках як найбільшого і найдієвішого патріота, а власний народ величає деґенератами, які повірили телевізору, навіть не намагаючись зрозуміти, що ж сталося насправді. Хочете вірте, хочете ні – а таке трапляється.

На наших очах сотні тисяч українців з Галичини та Волині, які змалечку зростали в оточенні вулиць Бандери, Коновальця, Героїв УПА тощо, їдуть на заробітки до Польщі замість того, щоб виходити на вулиці своїх міст і сіл, щоб вимагати для себе справедливої влади. Інструменталізація історії анітрохи не допомагає. Бандера з романтичного героя, навіть ім'я котрого вимовляти в присутності вчительки було проявом зухвалості, перетворюється на звичайного сірого персонажа, точно такого ж, яким у роки застою були Щорс чи Будьоний. Чи багато людей з вулиць Щорса пішли 1991 році захищати свою радянську батьківщину від знищення? Отож. Корупціонерам анітрохи не важче будувати свої вілли на вулицях Бандери, ніж на вулицях Щорса чи, наприклад, Дєм'яна Бєдного. А може, навіть комфортніше. «Бандера» все-таки респектабельніше звучить, ніж «Бєдний».

Саме тому вивчення, осмислення й обговорення таких подій, як Львівський погром чи «Акція нищення поляків» значно потрібніші для розвитку політичної нації, ніж сліпе поклоніння героям. Вони дозволяють зрозуміти, як зло накопичується в суспільстві, як воно стає нормальністю, які це має наслідки. Вони вчать громадян відповідальності за свої дії і свою бездіяльність, а саме це – найнадійніший квиток у маршруті до розвитку держави. Щиро сподіваюся, що наше суспільство це зрозуміє якнайскоріше. Бо час у наших широтах (і цього також невтомно вчить історія) – ресурс із надто коротким терміном придатності.

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...