2019-11-11 20:51 |
Сама приватна природа власності капіталу в компанії ще не гарантує цій компанії ефективну і прибуткову діяльність
В Україні починаєтьсяВ черговий етап бурхливих заходів з приватизації.В Проки що на пер пері і в телеефірах. Ця тема - одна з найпопулярніших у ЗМІ. Але звідки взялася ця ідея, що приватизація - мало не ключовий засіб забезпечення ефективного виробництва і економічного зростання в Україні? Адже за всі 28 років незалежності ми не бачимо вагомих підтверджень цього. Під приватним управлінням на колишніх радянських підприємствах в Україні припинився випуск багатьох видів продукції (особливо продукції високих переділів) і відбувається подальша технологічна примітивізація продукції, що випускається. Країна вже практично припинила своє існування у вигляді індустріальної держави. Але черговий уряд, що приходить до влади, в черговий раз становить план приватизаційних заходів, заявляючи, що приватизація держкомпаній - вкрай важливий фактор переходу країни до економічного зростання. Їх не бентежить те, що навіть успішна приватизація в попередні роки не ставали тригером зростання економіки?
Так, ідея про те, що приватна власність працює ефективніше державної є одним з головних постулатів класичної економічної науки. Згідно з цим постулатом планова економіка, заснована на державному секторі у виробництві, завжди запізнюється з ефективними рішеннями. Крім того, менеджмент держкомпаній не зацікавлений у підвищенні продуктивності праці і інноваціях. А ось вільний ринок, заснований на приватному капіталі - laissez-faire - набагато більш ефективний в цих відносинах. Тому до процвітання країну призводить тільки наявність в ній достатньої кількості приватних компаній, позбавлених будь-якої державної участі в їх капіталі.
Але ще в 1926 році, такий авторитетний економіст, як лорд Дж.М. Кейнс, у своєму памфлеті В«Кінець laissez-faire В» (смисловий переклад назви - В«Кінець вільного капіталізмуВ») висловлював думки, що даний економічний уклад далеко не досконалий. Він не вірив в ідею В«божественної гармонії між приватною вигодою і суспільним благомВ». У цьому памфлеті Кейнс писав, що духовна спадщина епохи Просвітництва неправильно витлумачена інтерпретаторами економічних шкіл. В«Фразу "laissez-faire" годі й шукати в роботах Адама Сміта, Рікардо або Мальтуса. Навіть формулювання самої ідеї в скільки-небудь категоричній формі у цих авторів немає. Адам Сміт, звичайно, був прихильником Вільної Торгівлі і заперечував проти багатьох рестрикцій, що обмежували торгівлю в вісімнадцятому столітті. Але його ставлення до Навігаційних актів і до законів про лихварство показує, що він зовсім не був догматикомВ» - ось що написав у памфлеті Кейнс. І це потім спонукало Кейнса до створення ним своєї революційної теорії порятунку капіталізму від капіталістів, яка стала, мабуть, найвпливовішою в економічній науці середини ХХ століття. Певною мірою робоча ця теорія і нині - вона проявила свою ефективність під час купірування світової економічної кризи в США в 2008 році (не стверджую, що тоді все здійснювалося суто за рецептами Кейнса, але вони детально бралися до уваги) . Макросуть теорії Кейнса в тому, що капіталізм погано справляється з саморегуляцією, і йому необхідна допомога з боку державних установ.
Однак, в Україні схоже мало знайомі з роботами Кейнса, як і з роботами багатьох інших економістів світу, які не цілком поділяють (а деякі зовсім не поділяють) економічні погляди неокласичної школи економіки або В«австрійськоїВ» школи економіки, цілком розраховують виключно на приватний капітал. Але ж крім них, є й інші економічні школи, які не так радикально ставляться до державної власності в економіці, і державного втручання в економіку! І їх треба знати теж.
Сучасний американський економіст Дені Родрік написав цікаву роботу, під назвою В«Економіка вирішує: сила і слабкість похмурої наукиВ». Під В«похмурою наукоюВ», як здогадується читач, він розуміє економічну науку. У цій книзі Родрік пише, що економіст-практик, як мінімум, повинен бути знайомий з наявністю різних економічних моделей, розроблених економістами світу за більш ніж 400-річну історію цієї науки. А хороший економіст-практик до того ж ще повинен знати, коли і як застосовувати ту чи іншу економічну модель в залежності від країни, часу і обставин застосування. Тому що в різних обставинах треба застосовувати абсолютно різні моделі. Як я показав у прикладі вище - в 2008 році Бен Бернанке, тоді глава ФРС США, застосував елементи кейнсіанської моделі.
Але схоже у нас в країні економісти-практики знають тільки моделі неокласичної економічної школи і їх же постійно застосовують на практиці. Незважаючи на те, що на практиці у нас вони мало ефективні (результати нашого економічного розвитку з 1991 року в наявності), ніхто в урядах, які змінюються один за іншим, не збирається міняти цей порочний курс.
Тим часом, в сучасну епоху в різних країнах ефективно співіснують приватні і державні підприємства. Причому ефективність приватних не завжди вище ефективності державних. Також, як і наявність планової економіки в країні не завжди говорить про неефективність такої економіки. Наведу два приклади: Південна Корея з 1962 по 1996 роки і Китай з 1990-х років по наш час вели або ведуть планове господарство, досягаючи при цьому екстраординарних результатів.
Держсектор економіки Сінгапуру, наприклад, в два рази більше південнокорейського. У свою чергу в Південній Кореї держсектор майже вдвічі більше аргентинського і в п'ять разів більше філіппінського. Однак вважається, що економічні невдачі Філіппін і Аргентини обумовлені в тому числі і занадто великою часткою державної участі в економіці, про що пише південнокорейський економіст з британського Кембриджа Ха-Джун Чанг. І при цьому Південна Корея і Сінгапур вихваляються як історії економічного розвитку, що визначається приватним сектором!
Великий вплив компанії з державним капіталом мають на Тайвані. Офіційна економічна ідеологія Тайваню носить назву В«трьох народних принципівВ» Сунь Ятсена (партія Гоміньдан, яка керувала тайванським В«економічним дивомВ»). Згідно з цими принципами ключові галузі економіки повинні знаходитися у власності держави. Зараз в Тайвані лише деякі з компаній в таких галузях повністю приватизовані - уряд продовжує зберігати в них контролюючі пакети і призначати 60% директорів.
Китай використовує стратегію, схожу на тайванську. Державний сектор дає близько 40% загального доходу в промисловості КНР. І падіння частки держкомпаній в загальному випуску продукції відбувається не за рахунок скорочення кількості держкомпаній, а за рахунок зростання випуску продукції приватним сектором. Відоме висловлювання архітектора китайських реформ Ден Сяопіна - В«Все одно якого кольору кішка, головне, щоб вона ловила мишейВ». Тепер міць китайської економіки така (яка створена значною мірою і держкомпаніями), що вона становить загрозу для найбільшої економіки світу - США, в якій частка держкомпаній значно менше, ніж в Китаї, але система держзамовлень і субсидій в Штатах також налагоджена і працює, що йде врозріз з ідеєю повністю вільної ринкової економіки.
Є добре функціонуючі держкомпанії в Латинській Америці. Наприклад, бразильська держкомпанія Petrobras, одна із провідних нафтогазових компаній світу, в тому числі і з технологічного розвитку. Тривалий час EMBRAER - відомий виробник літаків - був в держвласності. Компанія була приватизована в 1991 році, але уряд зберігає В«золоту акціюВ», що дозволяє йому накладати вето на певні угоди. Держпідприємства часто засновуються (як і проактивна політика в промисловості спеціалізованих держорганів), щоб дати країні імпульс до розвитку капіталізму, а не затьмарити його, як часто помилково деякі вважають.
Робота держпідприємств також може призводити і до наявності таких економічних схем, за яких існують приватні фірми, що отримують фінансування або субсидію, для розробки науково-технічної продукції (наприклад, через держбанк). При тому, що такі фірми не можуть привернути увагу ринків капіталу до своєї продукції, але розробка даної технологічної продукції, врешті-решт, дуже вигідна для країни.
Прикладів співпраці держсектора і приватних компаній безліч. І ці приклади аж ніяк не тільки з країн третього світу. Не зрозуміло, чому ми в своїй економічній політиці є настільки запеклими ринковими фундаменталістами, при тому, що інші країни проводять більш збалансовану політику в цьому питанні.
Сама приватна природа власності капіталу в компанії ще не гарантує цій компанії ефективну і прибуткову діяльність. Головне в цьому питанні - стратегія і тактика конкурентної боротьби компанії. Успіх компанії більше залежить від використання ефективних практик управління виробництвом, як наприклад заходів, В«сігма 6В» або В«КайдзенВ», тобто, від якості менеджмента компанії, від його амбіцій, його честі, ніж від характеру прав власності на капітал фірми. Безчесний або неосвічений менеджер зі 100% ймовірністю доведе до банкрутства як державне, так і приватне підприємство.
До речі, а як йдуть справи зі структурою власності в нашій промисловості? Виявляється, в обробній промисловості, де і повинна створюватися основна частина доданої вартості, держсектор складає 4,7% (за обсягом виробництва). У добувній промисловості - 6,5%. Все інше - 95,3% і 93,5%, відповідно - у приватних власників. Нам дійсно варто розраховувати на колосальні приватизаційні успіхи? І хіба значна перевага приватних підприємств (за обсягами виробництва) забезпечила потужні прориви на світові ринки українських підприємств обробної та добувної промисловості?
Думаю, ми не там шукаємо секретиВ успіху національної економіки,В тому треба поміняти парадигму. Питання поліпшення мікроекономічних показників (як наслідок цього відбудеться підвищення і макроекономічних показників) лежить не тільки і не стільки в приватизації держпідприємств, а скоріше у промисловій освіті, в освоєнні тих справді ефективних практик управління, які існують в світі і довели свою силу. Ось цими питаннями, на мій погляд, уряд повинен бути стурбований найперше.
Подробнее читайте на glavcom.ua ...
