2019-11-7 11:30 |
7 ноября 1936-го родился украинский писатель-шестидесятник, режиссер, актер ( "Повість полум'яних літ"), сценарист и поэт Николай Винграновский. Автор поэтических сборников "Сто поезій", "Поезії", "На срібнім березі", "Київ", "Губами теплими і оком золотим", "Цю жінку я люблю".
Також автор повістей "Первінка", "Сіроманець", "У глибині дощів", "Літо на Десні" і романа "Северин Наливайко".
Снял фильмы "Дума про Британку", "Ескадра повертає на захід", "Климко". Лауреат Шевченковской премии 1984-го за стихи для детей.
Он родился в селе Богополь Николаевской области. Вспоминая детство, писатель утверждал, что с детства помнил только степь: "Везде, куда ни глянь, степь, степь и степь".
Учился на актерском отделе Киевского института театрального искусства. После первого курса его забрал в Москву Александр Довженко.
Писать стихи начал в студенческие годы. Первые стихи появились в 1958-м на страницах журналов "Дніпро" и "Жовтень".
7 апреля 1961-го "Литературная газета" вышла с заголовком на четверть страницы: "Николай Винграновский. Из книги первой, еще не изданной", где было напечатано 15 стихотворений молодого автора.
Первый поэтический сборник "Атомні прелюди" вышла в 1962-м, а через 5 лет увидел свет второй поэтический сборник "Сто поезій".
Выразительным свидетельством творческого развития Винграновского стал сборник "На срібнім березі" (1978).
В последние годы жизни Николай Винграновский с большой радостью писал стихи для детей и о детях.
Скончался 27 мая 2004-го в Киеве в результате тяжелой болезни. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
Был дважды женат, имеет сына Андрея.
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Час Вінграновського
Интересные воспоминания о Винграновском( на украинском языке):
"Десь із середини травня і до жовтня, і так з року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо, виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався, - написала у нарисі "Трохи про Миколу" дружина Миколи Вінграновського Олександра Білинкевич-Вінграновська. - Місце для його "бази" вибиралося дуже вимогливо, з урахуванням усяких деталей, і не тільки пейзажних.
У котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет. Сам Микола у ньому рідко перебував, у чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, із кросівками біля кожуха. Дощик не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі".
Поет Леонід Талалай згадує:
"З Миколою Вінграновським ми дружили майже 30 років. Своє справжнє єство він ніколи на людях не розкривав. Завжди грав якісь ролі, тому всі знають його як актора".
З Миколою Вінграновським Талалая познайомив літературний критик Володимир П'янов.
"Прийшов до П'янова в гості, а там сидить Микола Вінграновський. Володя представив мене "поетом із Донбасу". Вінграновський здивувався який ще може бути поет, крім нього? Потім П'янов додав: "Між іншим, він грає у карти не гірше за Малишка". Вінграновський завжди хвалився, що навіть Малишка може обіграти. Одразу ж запропонував мені зіграти з ним одну партію. Я виграв одну партію. Потім другу. Коли вже закінчували третю, я сказав Миколі Степановичу: "Якщо хочете, щоб була нічия, то ходіть тузом". Він подумав, що я підглядаю в його карти. Та я його заспокоїв: "Я просто всі карти тримаю в голові. Знаю, що вийшло і що лишилося", - розповів Леонід Талалай.
"Після того випадку Микола Степанович жодного разу не грав зі мною на людях", - додав він.
Історії вигадував на ходу.
"Любив побрехеньки розказувати і так входив у роль, що сам починав собі вірити. Вигадував на ходу, ніколи не мав заготовок. Якось їздив із ним до Сіверськодонецька виступати перед місцевими письменниками. Головою літоб'єднання там був Йосип Курлат. Микола розійшовся й розказує, як виступав у Римі на симпозіумі слов'янських мов. Мені стало цікаво, бо не пригадую, щоб той у Римі був. Та й не філолог він, щоб на таких симпозіумах виступати. Розповідає, що на виступи кожному відводили по 20 хвилин. А коли його час прийшов, він так розкочегарився, що годину говорив. Йосип не витримав і каже при всіх: "Коля, нє п…ді". Коли всі студенти взяли в нього автографи, Микола підійшов до Йосипа й каже: "Ти мене так обломав, я ж новелу розказував", - зазначив поет.
Білоцерківський поет і композитор Анатолій Кульчицький згадує, як із Миколою Степановичем відпочивав на березі річки Рось. Розбили намет, розпалили багаття. За кілька годин до них приїхали гості білоцерківські літератори. Несказанно зраділи, що побачили живого класика. Під вечір із лісу вийшов місцевий циган. Вінграновський запросив його до компанії. Усі довго сиділи біля вогнища, а потім полягали спати. Уранці хтось із поетів помітив, що його черевики зникли. Із ними зник і циган. Микола Вінграновський подарував тому поетові свої туфлі. Хоча їхній розмір був більшим, той тішився. Навіть якби туфлі знайшлися, не було б такої радості.
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: "Свободен был во всем, как бывает свободным только гений" - сегодня 80 лет со дня рождения Николая Винграновского
Видавець Михайло Слабошпицький згадує:
"Якось до Києва приїхав американський письменник Джон Стейнбек і захотів побачити молодих поетів. До нього привели Миколу Вінграновського. Американець попросив його прочитати кілька віршів без перекладу. Коли Микола закінчив, Стейнбек сказав: "Це великий поет. Я сам відчув ці почуття". Назвали видання за висловом Вінграновського. Якось один поет сказав йому: "Я генерал літератури". На це Микола відповів: "Тоді я маршал".
Ось він знімав фільм на пляжі, а за ним ходив я разом з іншими літературними юніорами. Він нам багато чого розказував. А потім додав: "Американський письменник Джон Стейнбек запросив мене полетіти з ним в Африку. Будемо там полювати на леопардів". Через якийсь час під час зустрічі Микола хвалився своєю засмагою. Казав: "Це африканське сонце зробило". Десятим чуттям я розумів, що він прибріхує. Але він робив це так, що йому всі вірили", - сказав він.
Поет Павло Вальвач:
"Полюбив його вірші ще коли почав дотягуватися до верхньої полички. А побачив 1998-го, хоч уже був знайомий, спілкувалися по телефону. Перше, що спитав Вінграновський при зустрічі: "Чому неголений?". Бритви нема, кажу. "Тут не бритва, тут коса вже потрібна". Я трохи розгубився, думаю, чого це він наїжджає? Пішли у сквер навпроти його будинку. Набрали пива й довго сиділи на лавочці, яку Вінграновський називав "ресторан "Під маслиною". Три роки не пив, курити кинув, але порушив целібат, такий випадок.
Такої інтелігентної жінки як у Вінграновського - Олександра Іванівна, не бачив ні до, ні після, і вже, мабуть, не побачу".
Ролан Сергієнко, друг і однокурсник поета зняв фільм про нього "Сповідь перед другом":
"Ми з Вінграновським учились у Довженка в Москві, у Всесоюзному державному інституті кінематографії, з 1955 року. Олександр Петрович знайшов Миколу в Києві, на першому курсі театрального інституту, й забрав із собою до Москви. У Довженка на курсі нас було 28 душ, багато стали відомими кінорежисерами Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Віктор Туров.
Отак Микола опинився в гуртожитку, де я вже жив кімната 428, чотири ліжка. Це звалося "городок Моссовєта", Четвертий проїзд, будинок 12а. Наші ліжка стояли біля вікна: Миколине ліворуч, моє праворуч.
Питаєте, чи Миколу любили дівчата? Так. Від самого початку до самого кінця. Дуже багато. Любили, люблять і любитимуть. Донжуаном він не був, просто був вільною людиною.
Як я вперше побачив його? Спершу я побачив не Миколу, а його зошит. Зайшов до своєї кімнати й бачу, що там є речі, яких не було раніше. Отже, є нові пожильці. А на столі лежить загальний зошит, розгорнутий, а там вірші. Я прочитав: "Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар?" Весь зошит списаний віршами, вони здалися мені красивими.
І тут до кімнати зайшло двоє. Один кремезний, вусатий, другий худорлявий, засмаглий. Питаю: "Хто з вас автор цих віршів?" Вони кажуть: "А вгадайте!" Я подумав, що це вусатий, і не вгадав. А Микола простягнув руку: "Вінграновський!" Отак почалося знайомство".
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: "Молодой человек с внешностью Аполлона" - 81 год со дня рождения Винграновского
Київський поет і актор Василь Довжик:
"Вірші він читав красиво, як ніхто! Ми з ним їздили на творчі зустрічі в Запоріжжя. Ставка за виступ була 8 рублів, і, щоб пристойно заробити, треба було відпрацювати виступів тридцять. Це робилося конвеєром: десь на "Запоріжсталі" в обідню перерву виступаємо в одному цеху, потім переходимо в другий і так далі. А ввечері виступали в гуртожитках для розконвойованих, тобто зеківського контингенту. Приймали нас дуже добре, бо Вінграновський читав вірші магічно. Це не могло не вражати. За день таких виступів було шість-сім, мене це виснажувало, вранці важко прокинутися. Жили ми в готелі. Поки я сплю, він сходить на базар, купить свіжих яєць. А потім сидить на ліжку, замотаний у простирадло, й пише вірші. Будить мене: "Василю, ну чого ти лежиш, як собака! Послухай вірші!" Вірші були такі густо-насичені, що з такого одного можна зробити два, мені здавалося. Іноді він казав: "Василю, а налий мені сльозу!" А куди склянки нема. Тоді він випивав яйце й простягав замість чарки: "А хоч осюди!"
І я йому читав свої вірші. Не знаю, що він там знаходив, але Микола умів плакати над чужими віршами. Він взагалі не соромився наївності. Навіть його гордість була трохи наївна. Він казав: "Ми з Шевченком неперекладні поети!"
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману даленів гарман…
1964
Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Коли чує він: зима
Його біла підзива.
Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?
Бо я чорний, каже кіт,
Я лишаю чорний слід.
Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.
І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!
Микола Вінграновський
.Подробнее читайте на gazeta.ua ...
