фото показано с : gazeta.ua

Публикуем произведение "Котигорошко" финалистки конкурса "Новеллы по-украински" Дарьи Яструб. Автор родилась в живописном уголке Херсонской обл. у моря. Верит в силу Вселенной и случайные совпадения.

Полный текст:

Я прокинулась від ревіння будильника. Наче десятеро гуцулів з трембітами оточили моє ліжко і сурмили одночасно. Мабуть,це змусило мою руку випустити із гарячих обіймів ведмедика і залишити теплий простір під ковдрою, щоб припинити це нестерпне вижчання. Але тільки-но воно припинилось, я знову обвила руками плюшевого і натягнула ковдру аж по самі вуха. Хоча холодно не було. Я просто заховалася від навколишнього світу, як миша у нору.

Через 5 хвилин я зібралася з думками і згрупувалася тілом, щоб встати із мого нагрітого і облюбленого ложа і встала! У цей момент не вистачало тільки салютів за моєю спиною і гарненької пишногрудої блондиночки, що повісила б на мою шию золоту медаль. Сонце через вікно ідеально заливало промінням всю кімнату. І я була вся в сонячних променях ідеальна. Але невмита і з нечищеними зубами. І голодна. Чорт забирай, яка я голодна.
На годиннику 7. 15. Я добряче запізнювалася. Вмиватися і чистити зуби поїсти не встигаю. От і ходи цілий день голодна, а мама думає, що я правильно харчуюся.

***
На ходу застібаю куртку і запихую в себе кусень позавчорашнього чорного хліба ну хоч так! Але шлунок від мого нашвидкуруч зготовленого сніданку був не в захваті.
Звична дорога до метро. І помилуватися нічим все будують житлові квартали для багатєньких. Бидловаті робітники вийшли на перекур і сиплять матами і недопалками. Всі троє мене окинули поглядом з ніг до голови так прискіпливо, що я відчула себе голою. Добре, що не поснідала живіт виглядає більш пласким. Трохи втягнула ідеально.
День був сонячний і весняний. І в такі дні київський метрополітен здається Мордром із зеленою літерою "М", тільки замість ока у нього зелений каштанчик. А замість орків баби, що наступають на ноги і тягнуть сумки до вільних місць. Але до цього було дещо, що змусило мене застигнути на місці.

Матір страшенно верещала на маленького сина. Поки вона замовляла шаурму у якомусь ганделику, той намагався зловити мурашку, що повзла по потрісканій чорній землі на грядці. Потім істерична берегиня роду потягнула малого за шкібарки, ще й надавала стусанів за брудні руки і плями від землі на тільки-но випраній сорочці. Хлопець, уже із задатками справжнього чоловіка, старався стримувати сльози, але вони зрадливо лилися з маленьких оченят.

Він витирав брудними руками обличчя, і тепер був схожий на маленького бійця спецпризначенця із військовим камуфляжем. А над ним стояв ніби його назлісніший ворог і кат, що верещав так, що гул машин, як не старався, не зміг заглушити того дикого крику. Перехожі розділилися на два табори: одні співчували малому, що від сліз світу не бачив, а інші виправдовували мамочку. Правильно, нічого ото в землі порпатися. Матір навчить добрих манер. Так… Добрі манери. Хтось сказав, що так треба себе поводити і всі повірили. Якийсь авторитетний дядько, мабуть. Але я його не знаю. А от через ці так звані канони ввічливості мільйони дітей обливаються сльозами. Длубатися в носі чи не привітатися з тьотьою смертельні гріхи. Добре було б, якби цей спеціаліст із нормального поводження додав у свій список декілька пунктів тоді б діти не страждали.

І саме зараз мені прокинулось це відчуття. Його неможливо описати, та само як неможливо заново відчути. Я беру хлопця за руку і ми разом йдемо порпатися у землі ловимо мурашок, складаємо із недопалків лабіринти для маленьких комашок, будуємо замки із стаканчиків і пакетиків. Бачили б ви вирази обличчя перехожих, та що там бачили б ви хлопчикову матір. Вона затихла і застигла, як желе, яке поставили у холодне місце. Але світ не впав від порушення законів авторитетного знавця нормальності. М'ясо так само крутилося і смаглявий туркмен чи узбек так само крутив шаурму з посмішкою на всі 32 - і було видно, що у нього далеко не всі 32. Жіночка біля метро так само продавала квіти білі, червоні і рожеві троянди. Потенційні кавалери так само купували троянди по 15 гривень у тієї жіночки.

У кав'ярні люди так само пили каву, а перехожі так само спішили на метро. І я так сама запізнювалася. Оу, чорт, я дуже запізнювалася. Коли матір прийшла в себе, вона мовчки забрала малого і сховалася у тінях Мордору.
Не те, щоб я їх переслідувала, але мені теж треба було до метро. Тому я пішла за ними, а коли обганяла, то помахала малому своєю чорною від землі рукою. У відповідь хлопчик зробив такий самий жест, при цьому кивнув так, наче ми з ним маємо якусь таємну угоду чи знаємо всесвітній секрет.
А може і знаємо. Секрет в тому,що ми побороли містера Нормальність. Він благає про пощаду, розмахуючи білим прапорцем. Проявимо милість, хлопче!

***
- Гонтаренко я!
- Передера Я!
- Ковбаса Я!
- Котигорошко - …
- Котигорошко є? насуплює брови лейтенант
- Є ледве переводжу подих! Вибачте за запізнення. Дозвольте стати в стрій?
- Котигорошко, о котрій треба бути на плацу?

- 0 7. 45.
- Зараз 7. 47. Догана, Котигорошко для профілактики дисципліни і пунктуальності. Ставай в стрій.
Похиливши голову і набувши винуватого вигляду, я стала в стрій
- Туровський я!
Ось так ще зранку купалася в променях слави, а тепер відчитали за спізнення, ще й догану втулили.
- Дідун я!
Чим вище літаєш, тим болючіше падаєш!
Але одне тішить: може малому тепер не так сумно буде. Хоч на хвилиночку, але я змусила його посміхатися. Ненавиджу, коли люди плачуть, а особливо діти.
- Сьогодні на денне чергування заступають Туровський Гонтаренко, Ковбаса Передера, Котигорошко Дідун. Ну бляха. Здавалося, цей день не міг бути гіршим. А як виявилося, коли ти на дні,- це ще не кінець бо у дна багато ден, і ще гірше кожен день. Можна покласти на музику із реклами Містера пропера і зробити девізом мого життя.
- Розійтися! скомандував лейтенант.

І всі жваво зкучкувалися, шукаючи своїх напарників. Щоб ви розуміли, Дідух це найгірше із всього, що стояло тут на плацу. Навіть лейтенант із своєю доганою просто котик! А Дідух, Дідух це ганьба і сором національної столичної поліції. Взагалі не розумію, як можна було взяти до патрульної служби такого неотесаного,слабоумного та вайлуватого дебіла.
У кожного копа в голові має сидіти ідеальний образ людини, громадянина і поліцейського. І щоразу, і щохвилини нам треба рости, щоб хоч трохи наблизитися до цього образу. У Дідуха, таке враження, в голові не тільки немає образу, там взагалі відсутня будь-яка активність. І думає він органом, що знаходить значно нижче голови. Серцем подумаєте: ви занадто хорошої думки про Дідуха відповім я вам. Шлунком і ще трохи нижче. Так, якраз тим!
- Ей, Котигорошко, сьогодні разом патрулюємо!
- Чула, незадоволено буркнула.
- А шо ти губки надула? Їдемо розганяти бомжів і штрафувати паркувальників! Єху, обожнюю свою роботу!Поїхали, я хочу ще перекусити по дорозі.

***
Ранковий Київ прекрасний, так само як вечірній, денний і нічний. Боже, обожнюю "Киев днем и ночью"… Ночной город, в котором с тобой вдвоем…
- Ти можеш вимкнути.
- Не любиш Оторвальда?
- Такого вже ні!
Не хотіла продовжувати діалог, тому замовкла, але потім мені стало аж соромно за свою поведінку все таки Дідух, як не як, теж людина. Мені навіть стало жаль його.
- А куди поїсти заїдемо ? почала.
- Та я думав, якось біляша купити…
- А може в кав'ярню? По каві! Там ще смачні круасани є!
- Кава і круасан а біляшем треба зашліфувати!
І я хвилину тому співчувала цій людині. Дебіл.
Пережити два чергування з ним: сьогодні денне і завтра нічне з ним, а там доля посміхнеться мені - і буду мати напарника краще. Бо тільки на контрасті помічаєш хороше. Здається, що навіть відсутність другого патрульного уже буде краще, ніж наявність Дідуха.

***
- Пане, вибачте, але тут не можна паркуватися.
- А кто ето сказал ? - нагло відповідає жирний таксист неукраїнської національності. Щоб не ображати і не дискримінувати інші народи обійдуся терміном саме неукраїнська національність типу арійська і неарійська раси. Хм, маленький Гітлер.
- У законі написано на тротуарах паркуватися забороняється. А ваша машина стоїть на тротуарі. Від'їдьте, будь ласка!
- Куда ж я от'єду, там все занято!
- У такому випадку платіть штраф! грубо сказала я. Цацкатися з ним не збиралася.
- Чево ти злой такой, дєвушка? Харошо, от'єжаю!
- Не "дєвушка", а патрульний поцілейський. У поліції немає статі! у такому ж тоні відповідаю.
Таксист заводить машину і з'їжджає з тротуару.

- Щиро дякую усміхаюся. І це знову перемога. Салюти і пишногруда блондиночка уже напоготові.
- Нілочко, привіт!- чую ззаду. Повертаюся а там бомж. Взагалі-то я його називаю Михайло Петровичем, але щоб уникнути довжелезних описів його зовнішнього вигляду, вжила саме це слово.
- Михайло Петрович! Як ваші справи? трохи тупе запитання, як мені здалося потім. Але я не знала, з чого почати діалог: типу як ви тут опинилися? та він живе у переході біля Майдану Незалежності; рада зустрічі ну це не та зустріч, яка б зробила мене щасливою; або добре виглядаєте може серед бомжів його вигляд справді був гарним, але серед інших людей ні. Всі шаблонні фрази ввічливості були безсилі у цьому випадку. Містер Ввічливість знову облажався.
- Та потихеньку, не розгубився старий.

Насправді Михайло Петрович дуже приємний чоловік, і як він докотився до бомжування для мене залишається загадкою. Бо здавався мені людиною дуже освіченою і мудрою. Подейкують, що він має навіть ступінь кандидата наук і не раз бував за кордоном. Але як життя завело його у зачуханий перехід на майдані незрозуміло. Ми з ним познайомилися десь з півроку тому. Допомагала йому зимувати носила чаї і ковдри. Бо зима холодною була а на ньому лише заношений вельветовий костюм і така ж шляпа,що була модною ще в 80-х, старі шкіряні чоботи, зношені, але імпортні. Він мав гітару, теж стареньку, але як же він вправно на ній грав, і голос у нього чимось Висоцького нагадував.
- Нілочко, а ви принесли мені книжки? Він звертався до мене на ви і спочатку це здавалося таким дивним, бо ніхто із громадян не звертався до мене на "ВИ", хоча я представник закону, страж порядку! А тут безхатько років 60 звертається до 27-літньої дівчини на "ви".
- Забула. Вибачте, Михайлику Петровичу! Сьогодні так спізнювалася. У мене завтра нічне чергування якраз вам завезу, добре?

- Добре, Нілочко, дякую.
- Так ану пішов звідси! - Дідух вирішив показати який він крутий коп. Він починає штовхати старого.
- Дідух, зникни! кричу у відповідь і, прощаючись поглядом із старим, забираю свого горе-напарника.
- До завтра!
- Бувай, Нілочко.
- Котигорошко, що ти з бомжами зависаєш? Які книжки? Він що багаття розводити буде?
- Не твоє діло, Дідух!
Ще ніколи день не був таким довгим. Все погане тягнеться вічність, а хороше пролітає із швидкістю світла. Нарешті вимучила денне чергування. Як завжди ввечері, дзвонить мама: Так, мамо, я поїла! Все добре, сьогодні на денній зміні, завтра в ніч. Буду обережною. Бувай.

*** Наступного ранку прокидаюсь не від будильника, а від того, що вічуваю, як моя щока розігріта сонячними променями, як сковорода на плиті.
День проходить швидко за побутовими справами.
Цього разу впакувала книжки для Михайла Петровича, добре повечеряла, і взяла з собою поїсти, і о 19. 45 стояла на плацу у випраній формі і з натертим до блиску значком. Стояла як струнка тополенька серед коренастих дубів і Дідуха.

- Гонтаренко я!
- Передера Я!
- Ковбаса Я!
- Котигорошко я!
- Бачу, профілактика пішла на користь. Лейтенант в душі посміхнувся побачила по очам.
- Так точно, товаришу лейтенанте!
- Туровський я!
- Дідух я!
- Нічне чергування у такому ж порядку. Розійтися!
Хто б сумнівався, що Дідух десь від мене дінеться. Такого заноза як присосеться.

***
Великі міста не сплять. Вони дихають тисячами ліхтарів, гулом машин, та криками п'яних компаній у парках та під'їздах.
- Зупини, там он хлопці з пляшками!
Але машина проїхала міський парк, де малолітні упивалися Хлібним даром і затягувалися Бондом, і не тільки Бондом.
- Дідух, ти глухий, зупини, - кажу! Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях!
- Хай собі! Все ж спокійно ну розпивають, так хай розпивають тихенько собі.

- Який же ти дебіл! нарешті я сказала це вслух!
Більше не хотілося говорити нічого. Не бачила сенсу як об стіну горохом. Проїжджали повз Майдан Незалежності. Пам'ятаю, як вперше приїхала до Києва і пішла на майдан - розчарувалася. В моїй уяві Майдан Незалежності має бути велетенським, а він виявився мініатюрою. Навіть Європейська площа у Харкові більша. А потім ми ще дивуємося, що незалежності не маємо. З таким крихітним майданом незалежності. Книжки для Петровича.
- Зупини! крикнула.
- Що вже знов таке.

- Вибач, видавила із себе через силу. Давай зупинимося, треба трохи розходитися, а то в машині засиділися.
- Добре, знехотя буркнув Дідух.
Я миттю вибігла з машини зі словами "зараз повернуся". Спустившись до переходу, я вже була готова усміхнено вітати Михайла Петровича. Але, побачивши його, я не змогла видавити з себе усмішку: він лежав непритомний і важко дихав, його вельветовий костюм був у крові, шляпа валялась в декількох метрах від нього, обличчя закривавлене. Гітара, точніше те, що від неї залишилося, була в самому кінці переходу. Я заплакала. Не люблю, коли інші плачуть, ненавиджу, коли сама плачу, але по-іншому я не могла відреагувати на побачене. Подзвонила Дідуху ми відвезли його в лікарню. Лікар сказав, що били ногами в живіт і груди.

Пошкоджені внутрішні органи і грудна клітка, але жити буде! Ще пару десятків років проживе. Я не втрималася і знову плакала. Я не могла приборкати цей потік сліз я ж страж порядку, поліцейський патрульної поліції, я не маю права плакати. Але який я в біса страж, коли не зуміла захистити Михайла Петровича?! Я стояла в лікарні, стиснувши у руках книжку Ремарка і Оруела в оригіналі, і плакала, як той малий хлопець, якого відчитувала матір. Тільки мої сльози лилися з іншої причини - я не поборола злість і агресію. Якісь відморозки, п'яні і обкурені, або тверезі і неадекватні, побили старого. Підійшов Дідух і просто обняв мене. Не такий він вже і дебіл. До речі, його звати Володя.

***
- Михайло Петровичу, як ви себе почуваєте?
- Прекрасно, Нілочко! Як огірочок вже.
- Лікар сказав, що пару десятків років ще проживете!
- Я й без нього те знав. Але якщо я хоча б день проведу у цій лікарні то пару років життя мені не світять!
- Я тут подумала, почала я весело тараторити, - я вас до себе заберу я однокімнатну квартиру знімаю на розкладушці на кухні можна спати мені буде веселіше і спокійніше. А вас ми влаштуємо на роботу ви ж кандидат, правду кажуть, ще й англійську знаєте!
Я вже уявляла, як ми разом з Михайлом Петровичем теплі весняні вечори на балконі: він мені розказує свої історії з життя, а я мрію про своє життя.
- Ви тільки не ображайтеся, Нілочко, почав винувато старий. - Я на вулицю хочу. Там моє життя. У мене була колись і робота, і квартира, і дружина. Але втративши останню, я відмовився від усього іншого воно просто втратило сенс. Всі люди мені співчувають і дивляться осудливо, але їх самих треба жаліти. Від них завжди щось вимагають ти повинен-повинен-повинен, а у переході я нічого нікому не винен, граю собі від душі, на хліб вистачає, добрі люди помагають, так і живу.

Я не мала що сказати. Просто після цих слів будь-що звучало би безглуздо.
- Але ти навідуйся до мене. Буду радий знаєш, де мене знайти.
Я не втрималася і обняла його. Вам цікаво, чи від нього смерділо? Так, від нього смерділо, але обнімалися ми недовго.
- Добре, Михайло Петрович. Ну я піду. Книжки покладу сюди. І ось ще, - я тицьнула у куток палати, де стояла новенька акустична гітара із нейлоновими струнами.
- Дякую, зворушено прошепотів старий. І він залишився сам однісінький у палаті, яка діймала його своєю білизною і стерильністю. Кандидат вуличного життя знову виходить на вулицю, щоб заграти на струнах вашої душі про свободу, якої ви ніколи не відчуєте у своєму до біса правильному житті.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

16 декабря в киевском книжном магазине "Смолоскип" состоялось награждение победителей конкурса "Новелла по-украински" от журнала "Країна". Проводится с 2013 года. В этом году действие произведения должны были происходить в современном украинском городе. Организаторы получили более 300 текстов. В финал вышли 15 авторов.

.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...