2017-12-25 20:00 |
Публикуем произведение "Подвиг" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Владимира Тымчука. Автор родился в Закарпатье. Окончил Житомирский военный институт радиоэлектроники и Киевский лингвистический университет.
Кандидат технических наук. Преподает в Национальной академии сухопутных войск им. гетмана Петра Сагайдачного.
Творческой деятельностью занимается четверть века. Дебютировал в 2009 году сборником стихов "Весенние водовороты". В дальнейшем автор книг "Гуцульское восстание" (поэма, 2013), "Словодием" (новеллы, 2013), "Донецкий аэропорт" (поэма, 2014), "Вогниты! Выжить! Победить!" (Поэзии, переводы, проза, 2016).
Полный текст:
Андрій Анатолійович зважився пройтися.
Сонячний день, виблискуючи в давно небаченій блакиті спокійного моря, таки зваблював до прогулянки. Думкам потрібен простір затісно їм у нараз посивілій за крайні три тижні голові. До того ж запала мовчанка після вже не згадати скільки днів і вечорів, та і ночей зрештою, вирувань емоцій, аргументів і сподівань гнітила навіть більше, ніж у миті, коли доводилося вибирати між учора і завтра.
Найголовніше, що в ці дні їх уже ніхто не зачіпав, не контролював, не присікувався. Він вирішив піти від моря, яке він полюбив у свої перші весни кохання, чи просто любощів, коли втікав у самоволку з нахімки до скверу севастопольських курсантів. Зараз чомусь стрельнув спогад, як він "зрізав різьбу" зі своєї незайманості. Незважаючи на всю рішучість, що вселив у нутро за час вечірньої прогулянки, омріюючи, як він її повалить і як задере їй ноги, на березі, коли Даша запропонувала голяка скупатися під місяцем, йому заклякло. "Дурнику, ти що ніколи не плавав із русалкою?", і вона його грайливо відштовхнула, задкуючи у воду та викидаючи за чергою на берег майку, на якій застерігав надпис Don't touch me, if you can't, спідничку в зелені горошинки та малинове бра, і такі ж трусики, які ще за днини, просвічуючись, викликали в нього гострі болі в мошонці, яких уникнути не знав як. Освіжаючи в пам'яті, а, радше, зігріваючи себе тією теплою минувшиною, яку і доволі ще холодне квітень ж бо море не остудило, стільки жару невміло незлагоджено випромінювали молоді тіла, Андрій Анатолійович не зчувся як піднявся Галерейною до прохідної коньячно-винного. Любив він за Укрáїни по службі, якось навмисно не пов'язуючи з похвалою від начальства чи, навпаки, неприємностями, заходити до винарні, аби і далі розвивати можливі задатки сомельє.
Дєвушка, миленька, налийте стаканчик "Бастардо". Мерсю.
Незважаючи на те, що сюди він заходив нечасто, вміла продавчиня все одно постійних і, головне, прогнозованих клієнтів знала. Андрія Анатолійовича вона знала.
Святкуємо?! Хохли забираються і тепер нас ніхто не образить.
Андрій Анатолійович, а він дослужився до чина "кап-два", співаючи по понеділковим підняттям прапора "Ще не вмерла…", звично не підтримував задушевних розмов у громадських місцях усе ж офіцер як не як але нині, в останні дні березня, що все перевернув, потягнуло і його на слизьке.
Самі винні. Ніколи Кримом не цікавилися і по-людськи вирішувати питання не вміють: ні з людьми, ні зі стратегічним партнером.
Нічого. Нам тепер усім платню піднімуть Росія ось яка багата і могутня.
Дивно. Абсолютно всі довкруги мислили, чи говорили, однаково: "більше грошей", "тепер захистять" і "що вона нам дала?". Він же а його зростили передгір'я Прикарпаття знав, що дала Україна Кримові: в школі і з географії, і з історії мав не дуті п'ятірки, тож не дивно, що вже на першому курсі отримав не лише типове для некримців прізвисько "бендєра", а й кілька синців, коли з курсантами сперечалися, чий "завжди" був Крим. Із синцями заробив і авторитет, бо "бендєр" хоч і не долюблюють, але якщо хтось стоїть за своє, то силі і рішучості віддають належне. З Андрієм, оскільки той був "немісним", виявилося корисно товаришувати: підстрахує зальотника, коли того посадять на "козу", "позичивши" власне звільнення, а сам залишиться в "розполозі", і нарядами радо махнеться. До того ж не здасть.
Його жінка нею виявилася не грайлива русалка в зеленуватім горошку поплинула до іншого "морячка" а пітерка Олєнька із СеваНТУ. Її "папік" завершував службу на "чорноморці", отримав чудову чотирикімнатну квартиру на генерала Хрюкіна. Знайомство банальне: підчепив Андрій її, звісно ж російською, на Графській, запросив на "Балтику" з рапанами і …майже готовим молодим лейтенантом вирішив розписатися. Батьки щойно дізналися, що москалька, їхати не схотіли. Оля на початках артачилися і наполягла на переведенні Андрія на ЧФ тоді такі речі були непоодинокими, але "папік" її на місце поставив одразу: "Все равно служіть будєм вмєстє. А так поєдішь на Сахалін ілі в Сєвєроморск". Тесть, згодом, взяв український паспорт, кажучи, що "будєт помогать страну строіть".
Служба йшла пучком. Південне палюче сонце яскраво засвідчувало Айнштайнову теорію відносності: за довшої літньої днини робочі (хоча яка робота? плани, доповідні, звіти) години коротшали, а за вітряних мокрих паскудних, як для ПеБеКа, довгих пізньо-осінніх вечорів такі ж години… також коротшали. Грошового на життя з натугою вистачало: кохана працювала, улюблену онуку-школярку розніжували дідусь і Лісавета Марківна, "мама". Вдавалося назбирувати грошенят і на мандри: в шлюбі з часом свекри порозумілися з невісткою, навіть вінчання замовили, і тепер на півліта до них мчить Олюся меншенька, та й Оленька доросла також радо виривалася з переповненого в липні Криму на дюжину-півтори деньків на "западну". Про долучення до когорти "чорнозимників", незважаючи на отримання ними в декілька разів більше українських гривень, не йшлося: звична участь у спільних "святах" прищепила відразу до "старшобратників", які за годиться мали піднімати на сміх український флот, не лише Анатолійовичу, а й поступово усій родині. Ба більше, Оля стала бридитися і тих офіцерів "незалежників", які, як це було помітно неозброєним оком, охоче запобігали перед істинними "русскімі", відказуючи на "неньку" та кпинячи з її ставлення до моряків нібито "тисячолітньої морської держави".
…Про те, що "не побузять і домовляться про якийсь новий status quo" "щось буде серйозніше" Андрія Анатолійовича повідомив тесть: "куратор" вийшов на нього і, так би мовити, пронюхав його готовність довести "хунті", хто в домі українському? кримському? спільному? господар. Військова вишколеність тестя не задавати зайвих питань його власне кредо "кто вапроси задайот, юбека таво не ждьот" дозволило за совка замилуватися першим місцем служби йому, зеленому летьосі, що з чотирма валізами та двома бабськими ротиками милої ще ненаглядної та піврічної донечки ще немовлятоньки прибув за власним, як золотомедаліст, вибором від прохолодних вод Маркізової калюжі до набагато тепліших хвиль Балаклавської бухти.
Ще один Майдан українцям Путін не пробачить. Уся ця шуміха мені дуже вже нагадує забуту маячню про "механічний апельсин": він спробує потугою задавити Україну, розпочинаючи з намареної Новоросії.
Нас також блокують. Підігнали "тигри" та "камази". І масовка накачана на психіку тисне їй навіть платити не треба, дай "на родінє" подихати трішки та сконати.
І що командування? Київ? Якісь розпорядження надсилає?
Нічого не шле. Тільки селектори або телефонні поради триматися.
Це свідчення того, що Крим здадуть. Які можуть бути наради чи поради? Ми ж обоє військові. Є загроза бойова тривога, військкоматам повістки штампувати, діючих на базу, зброю видати, частину вивести в район розгортання, розпочати злагодження, зрештою пристрелити когось, хто вдає, що не розуміє межі поста. Землю свою треба захищати. Ось чечени з нами махалися років з десять, поки ми їх не укатали масою, як Жуков. Грузини рипнулися, але теж дослухалися до порад західних партнерів.
Андрій Анатолійович уже кілька тижнів спостерігав, як у частині "зникали" кадри, хтось виходив у місто за зубною пастою і не повертався, когось апендицит прихоплював. Ще кілька днів і частина за керівними документами виявиться навіть небоєздатною такою, що не відновлюється, лише формується наново. І за цим також доволі спокійно спостерігав і командир частини із заступниками: ні, для годиться, збирав усіх у світлиці, закликав до витримки, до військової честі, але в його нібито металевому голосі вловлювалися нотки скепсису та злорадства.
У школі ми вирішили перед уроками співати український гімн! Як ще один грім серед ясного неба прозвучало від Олюсі.
Хто це ми? Зрозуміле батьківське.
Ми це ми. І я попереджаю: дзвонитимуть зі школи. Мабуть, класний або завуч.
Вас викликали?
Наказують гімн більше не співати. Лякають неприємностями. І взагалі, кажуть, діти не мають бути втягнені в політику. А мені це остогиділо. Я вирішила: після дев'ятого поїду вчитися геть з Криму. Або у Бурштин на енергетика, бабуся порадила, або у Косів на художника. Хоча, може, і на провідника в Чернівцях між вами і бабусею щотижня мандруватиму.
На материк, як не дивно, родаки по дружині доньку-онуку відпустити згідні.
Березовський присягнув народові Криму.
Я в один рік з ним вчився. Його ім'я вигравіювали в позолоті на дошці найкращих випускників академії. Це в нього, значить, вже третя присяга.
Ти що робитимеш?. .
Він знав, що робитиме. Він не хотів ставати співучасником подій, за якими ще раз просерають Україну. Він не міг себе уявити в армії держави, яка себе не захищає. Він не виніс би служби з тими, хто вислугу сприймає, як досягнення задоволення благ. Він не знав, як дивитися в очі батьків і односельців, які питатимуть-насміхатимуться, чому здали Крим, Донбас, Одесу, Харків. Він твердив собі, що армія має виконувати бойове завдання, перемагати та і програвати, але воювати. Армія має бути армією.
Завершувався березень дві тисячі чотирнадцятого.
Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.
16 декабря в киевском книжном магазине "Смолоскип" состоялось награждение конкурса "Новелла по-украински" от журнала "Країна". Проводится с 2013 года. В этом году действие произведения должны были происходить в современном украинском городе. Организаторы получили более 300 текстов. В финал прошли 15 авторов.
.
Подробнее читайте на gazeta.ua ...
