Буває, не одразу вгадуєш, що з тобою робиться. От недавно ми з дочкою добиралися додому з Яготина машиною. Я попросив шофера поїхати через Божки. Це хутір, од якого вже видно нашу хату. В цьому місці найтриваліше й найсильніше передчуття близькості дому.

Звідси здається, що ти там ще живеш, і коли туди прийдеш все буде, як і було.

За те й люблю цю дорогу. Й Божки люблю, бо колись це був перший у моєму житті інший край, маленька екзотична країна, де і дівчата не такі, як у нас, і хати стоять не так а двома рядочками уздовж шляху, одна навпроти одної. А за городами вже степ до горизонту, і все воно тобі наче серед океану острів, що охоплюється одним поглядом.

Дехто з тих дівчат і досі там живе знаю, хоч ні разу не бачив, а хо­че­ться.

Одначе, шофер сказав "ні" мовляв, йому тудою незручно.

Ну, ні то й ні, хай буде друга дорога. Їдемо, я неуважно розглядаю якісь двори й порожні осінні городи за вік­ном. І ось опиняємося на краю нашого села якраз із того боку, куди можна дістатися тільки через хутір. Як же так? Шофер каже: "Ну, ви ж хотіли через Божки я й поїхав, як ви просили!"

Я подякував, поспішно й старанно, бо соромно було і перед ним, і перед дочкою. Ну, справді, це ж свинство тобі зробили подарунок, а ти не помітив. А, нехай, думаю воно минеться. А все одно намагався зняти з себе вину. Виправдовувався: вже недобачаю, а не впізнав, бо поки я там не був, усе позаростало й краєвид змінився. Ще й на попутників сердився: могли б підказати, мовляв, он же ж вони, твої Божки! А через де­який час дійшло, що то був не так сором, як страх від того, що колись настане такий час, коли ти не впізнаєш свою батьківщину, про яку звик думати, що любиш її, й іншої у тебе немає.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...