Недавно був якийсь такий ранок серед літа, а наче осінь, тьмяно, невиразно, сіявся дрібний, майже нечутний дощик. В таку годину все навколо втрачає смисл. Знаєш, куди йдеш, одначе зовсім не впевнений, що воно комусь треба.

І всі люди ніби ні про що й ні для чого в цьому пейзажі. Он іде солдат: мундирчик неправдоподібно новий, як з манекена у вітрині, в одній руці рожева парасолька, в другій папка з паперами. А ти шукаєш якогось іншого, яснішого знаку, і не знаходиш, бо видимий світ зараз ніби весь тобі навиворіт. Перед тим, як спуститися під землю, ще раз озираєшся чи немає нікого, хто б тебе втішив. Ні, немає.

Я зайшов у вагон метро, а слідом пропхався ще один чоловічок. З тих, що торгують з рук клеєм, батарейками, географічними картами й усякою всячиною. Чоловічок маленький, з круглою лисою головою, в окулярах. Картаті світлі штани до колін, схожі кроєм на сімейні труси. Черевички, білі шкарпеточки. Все в ньому викликало довіру, що важливо для такого бізнесу. З плеча звисає аж додолу якась така, дуже жіноча на вигляд, торба з товаром. А презентацій­ний екземпляр він тримав над собою: щось схоже на ліхтар з кольоровими кабелями. Але що то я не роздивився.

Всі подібні люди самі розказують, чим торгують. От і цей почав говорити. Однак не тим голосом, яким вони перекрикують шум поїзда, а так, що чути тільки зблизька. А головне не можна було розібрати жодного слова. Або цей чоловік забув свої щелепи вдома на умивальнику, або, що ймовірніше, він зроду такий не німий, навіть балакучий, але йому не даються слова. При тім він зберігав манеру проповідника серйозного і впевненого в цінності сказаного. Не знаю, чи в нашому вагоні у нього хтось купив те, що він тримав над головою. Зате ранок змінився, немов хтось сказав: іди й роби своє діло.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...