фото показано с : glavcom.ua

У ХХІ столітті країна продовжує бути багато в чому державою ХVІІ-ХVІІІ століть

Майже два десятки років Україна була заручницею боротьби особистих і кланових інтересів металургійних В«герцогівВ» Донбасу та його ж таки вугільних В«баронівВ», В«лендлордівВ» Центральної України, фінансових В«князівВ» Києва, торговельних В«віконтівВ» Заходу тощо. Майже два десятки років тривали феодальні В«війниВ» (хоча інколи можна писати без лапок) всіх проти всіх, країною вешталися, за прикладом кондотьєрів Італії часів Данте, загони так званих рейдерів, за допомогою яких неофеодальна аристократія розв’язувала спірні майнові проблеми. Суди залежали від реальної потуги місцевих чи центральних можновладців, ухвалюючи рішення на користь сильнішої та заможнішої сторони. Феодальні володарі, спираючись на підконтрольні суди, час від часу оголошували один одного нелегітимними. А в парламенті, зібраному майже виключно з новітнього нобілітету та його обслуги – від спічрайтерів до водіїв (поміж якими уклинився десяток-другий незаможних інтелігентів) – ці процеси сягали вершин фантасмагорії.

Загалом Україна з її олігархами ряду зарубіжних інтелектуалів нагадувала Річ Посполиту ХVІІ-ХVІІІ століть із її магнатами та шляхетською анархією.

Ця неприємна, м’яко кажучи, ситуація значною мірою була пов’язана зі згубною кадровою політикою (також цілком феодальною). Панувала давня схема: В«свій – чужийВ», причому В«чужийВ» чи В«свійВ» не для держави, не для тих чи тих політичних і партійних засад, а для В«священноїВ» особи начальника, державного діяча чи партійного вождя. Особиста відданість у суто феодальному, середньовічному її розумінні стала основою кадрової політики в Україні. Васал же має бути відданим не якимось абстрактним ідеалам, як-от: національні інтереси, майбутнє України, гідність держави тощо, – а виключно сюзеренові, як середньовічний лицар мав демонструвати лояльність не Британії, а Його Величності королю Британії, не Франції, а Його Величності королю Франції чи потужнішому від нього на даній момент феодалу. Загроза особисто монархові сприймалась як рівноцінна чи навіть важливіша, ніж загроза країні. Простіше кажучи, інтереси сюзерена були вищими за інтереси держави.

Найнебезпечніше ж ставалося, коли ці неофеодальні клани й угруповання втягували у свою боротьбу посполитих з різних регіонів держави, формували під цю боротьбу спеціальну регіональну ідеологію і псевдоідентичність, виступали – коли їм це було вигідно – із сепаратистськими гаслами тощо.

За такою ж схемою В«васал-сюзеренВ» розбудовувалися політичні партії, де навколо ватажка – сюзерена збиралися особисто віддані йому функціонери, які претендували на поділ партійних здобутків (політичних, фінансових і таке інше). Ця неофеодальна специфіка була значно посилена системою виборів до парламенту за закритими партійними списками, коли головним виборцем претендентів на депутатський мандат виступала лише одна людина – партійний лідер-феодал, що також грав роль торговця місцями в партійному списку. Отже, пересічний виборець не міг вплинути на політичну долю численних васалів популярного партійного ватажка. Але й лідер-феодал теж не дуже на це був здатен, тому правилом стали переходи депутатів до більш потужних володарів, приєднання їх до більш могутніх на сьогодні кланів – і це було характерне для всіх без винятку політичних сил.

Змагання різних угруповань в українській політиці часто-густо за своїм характером і специфікою нагадували змагання феодальних кланів на кшталт В«Білої і Червоної трояндиВ» в середньовічній Англії, а не сучасне цивілізоване конкурування різних ідеологій, засад і переконань. А враховуючи, що ці угруповання мали своїми базами різні регіони й історичні області України, то їхнє перманентне протистояння загрожувало єдності держави…

І от уся ця гримуча суміш вибухнула. Не могла не вибухнути. Суперечності між В«баронамиВ», В«герцогамиВ» та В«магнатамиВ» настільки допекли суспільству, що піднялася справжня антифеодальна революція, ударною силою якої, як і в давнину, виявився В«третій станВ». Ожили козацькі традиції, почало діяти звичаєве право. Влада посилала проти повсталих своїх добре оплачуваних найманців-ландскнехтів, але вони далеко не завжди рвалися у бій. Сюзерен разом зі своїм кланом захитався – і втік, встигнувши вивезти чимало награбованого добра. А ще він устиг подарувати сюзерену сусідньої імперії частину В«своєїВ» держави. Найбільш затяті та грошовиті регіональні господарі вирішили скористатися ситуацією – і підняли заколоти з метою юридично гарантувати своє повновладдя у тих чи інших регіонах, залишивши васальні відносини з Києвом лише на символічному рівні, заодно убезпечивши себе від антифеодальної революції та зберігши В«середньовіччя українського масштабу у постіндустріальну добуВ» хоча би у В«своїхВ» областях і містах. Але тут на арену вийшов російський самодержець (який і до цього під’юджував В«баронівВ» і В«герцогівВ» України на створення перманентного хаосу в державі) і забрав під себе ту частину Донбасу, якою прагнула безроздільно заволодіти місцева В«найвища знатьВ», піднявши заради цього бунт проти Києва…

А тепер давайте всі разом відповімо на питання: чи досягла беззастережного успіху спрямована проти В«промислового феодалізмуВ» українська революція? Чи пішли в минуле відносини В«сюзерен-васалВ» у всіх своїх формах? Чи змінилася кадрова політика, заснована на принципі особистої відданості? Чи приборкані металургійні В«герцогиВ» та вугільні В«барониВ», чи втратили владу регіональні В«князькиВ»? Чи стали самоврядними міста України і таке інше? Навряд чи відповіді на ці питання (якщо вилучити сказане інтелектуальною обслугою В«нобілітетуВ») будуть ствердними. А це значить, що Україна у ХХІ столітті продовжує бути багато в чому державою ХVІІ-ХVІІІ століть…

Подробнее читайте на glavcom.ua ...