2019-4-6 14:57 |
Сто років тому нас не стало. Нам дали кілька років видихнути, піднятися на поверхню, вдихнути повітря глибокими ковтками, відчути незалежність 19171920 років, відчути відродження 1920-х але потім знову потягнули на дно.
Нам натякнули: якщо ще раз згадаємо, що ми є, що маємо право бути, що маємо право відв'язати камінь від своєї шиї, нас зітруть із поверхні землі назавжди. Так, що вже ніхто не згадає.
Так було й раніше: 300 років тому, за часів Мазепи; 350 років тому, за часів Хмельницького. Щоразу, коли ми народжувалися, це народження скасовували. Наші імена викреслювали зі списків церковних книг, портрети ховали в підвалах, генеалогії спалювали. До наших ший прив'язували камінь і повертали на дно.
Скасоване народження це наша головна травма. Травма, коли нас повертали немовлям назад, у нижній світ. Коли створювали гомункула без історії, Голема без батьків.
Більшу частину своєї історії ми були на дні. Серед русалок, болотяників, мелюзин, риб і коралів. Ми звикли дихати там, де немає повітря. Шукати небо там, де над тобою тільки товща води, де замість хмар чужі кораблі. Говорити там, де з кожним словом у твоє тіло вривається рідина, яка може тебе вбити. Ми говорили до світу з обличчями потопельників, але світ бачив тільки кульки повітря, що відривалися з наших губ.
Однак ми звикли виживати і залишатися людьми в нелюдських умовах. І не втратили здатності говорити.
1991-го ми спробували виринути. Підняти хоча би частину обличчя над водою. Хоча би там, де ніздрі. Але п'ять років тому нас знову потягли на дно. На нашу землю прийшли, хоча ми їх не звали. У нас відрізали частину тіла і сказали, що ми завжди були інвалідами.
Нас знову познайомили з болотяниками та мелюзинами. У наші роти знову напхали водоростей.
Але ми виявилися сильніші за силу тяжіння. Сильніші за тих, хто тягне нас на дно. Ми повірили, що країна може літати навіть із каменем на шиї. Ми відштовхнулися.
Можливо, ця країна ще не злетіла. Але вона й не потонула. Можливо, ми ще не в небесах. Але ми точно не на дні.
Травма скасованого народження ще довго буде з нами. Примара знищення ще довго буде наповнювати нас невірою, страхом і темрявою. Нам ще довго буде здаватися, що ми гірші, ніж насправді.
Але той, хто нашіптує "все погано", це демон спокуси. Він показує нам місце, куди ступити, і після того тягне нас назад, у темряву.
Демон спокуси це той, хто хоче, щоб ми більше не вірили в себе. Бо, якщо не віриш у себе, уже не живеш.
Не вірте демонам спокуси і зневіри. Бо насправді ми кращі, ніж про себе думаємо. Ми вижили там, де інші вмирали. Ми залишилися вільні там, де інші будували концтабір. Ми зберегли мову, попри століття знищення. Відтворюємо свою історію, попри спалені архіви й бібліотеки. Нам важко економічно, але це тимчасово. Нас могло не бути але ми є.
Багато хто з нас виїжджає це правда. Але навіть вони знають: коли ти їдеш за кордон, береш свою країну в наплічник. Входиш у нову квартиру і розставляєш свою країну на полички з книжками. Береш її у сни, на ділові зустрічі й вечірки. Ти видихаєш її. Виговорюєш, показуєш, малюєш її портрет жестами. Ми всі дзеркала своєї землі.
Нас досі може не стати. Загроза нікуди не ділася. Духи дна вичікують, вони вдарять тоді, коли ми слабкі як 2014-го. Тому нам треба бути сильними. Мати армію, економіку та культуру. Побороти бідність, зненавидіти корупцію й обман.
Нас досі може не стати. Але над нами білі хмари, а не чужі кораблі. Ми дихаємо й говоримо. Вчимося рухатися вперед і радіти, попри століття страждань, Голодоморів і скасованих народжень. Ми схожі на святого Себастьяна з ренесансних картин проколотого стрілами, але гарного, спокійного й живого.
Ми не на дні. Ми відштовхнулися
.Подробнее читайте на gazeta.ua ...
