Влаштовуємося в київський садочок. Жені у вересні три. Заходимо уже в третій заклад. Нарешті виймаю козир із рукава, і нас беруть доньчин тато має статус учасника бойових дій. Решта моїх подружок ходять попід парканами садків, зазирають крізь прочинені вікна місць в околиці мало.

 Платила? Ну, скажи? смикають мене на дитячому майданчику. Кажу, що пільга. Кивають, кривляться, шепочуться. Вони в черзі 93-ті, 61-ші, 88-мі. Ми 104-ші. І пройшли.

 Я знаю, що ти чесна, лунає вечірній дзвінок. Це мама 2-річного Миколки. Просто назви мені суму. Я нічого не питатиму.

Кладу слухавку.

 Прикинь, не взяла! Може, мало давала? долітає з вікон у дворі. Гроші не взяла, а малого взяла. Може, хоче більшу суму?

У вівторок приходимо на екскурсію в омріяний садок. На стіні у спальні розрісся грибок. Унітазів два, обидва іржаві, один надщерблений.

 Адочок! виголошує чийсь тато. Роботи непочатий край.

 Ми в групі лише рік, встряє чиясь мама. Грошей на ремонт не дам.

В інтернет-чаті вирішуємо, скільки виділимо на ремонт.

"А може, то садок хоче грошей? Давайте зверху скинемося на хабара!" розмірковує хтось.

У середу завідувачка каже, що допоможе руками лиш зголосіться, хто фарбуватиме вікна, клеїтиме шпалери. Охочих катма.

У четвер заносимо в садок по тисячі гривень на ремонт. Купуємо нові двері.

У п'ятницю в закладі розбірки ­батьки нагодилися, аби вихователь ­надала чеки. Знайшли різницю в 20 гривень.

У суботу ремонт відмінили. Завідувачку забрали до лікарні з хворим серцем. Чийсь тато привів у садок якусь комісію. Виламали нові двері.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...