На столику фрукти, печиво, вода. Делікатна пані у джинсах із рваними дірками заносить до кабінету тацю з кавою у прозорому сервізі. Кабінет тут називають простором. Ми, батьки потенційних першокласників, на "відкритому уроці" однієї з найпросунутіших шкіл майбутнього.
Мені півгодини несуть виделку і 20 хвилин замовлений напій. Офіціантів у київському закладі чимало, однак кожен закріплений за певним столиком бігають, змахуючи рясні краплі поту з лоба. Ресторан пафосний, дорогий, приміщення старе, модне.
У переддень і після Маршу рівності "КиївПрайд" стрічка "Фейсбуку" нуртує й клекоче. Люди то різкі, то жалісливі. "Ану розкажи мені, що ти маєш проти традиційної сім'ї?" пише товариш із передової.
Ну харашо, вон дитина хоч у панамці, а ми чого сюди приперли по жарі, Дашка? Зачєм? Ти не можеш інформацію нагуглити? Написала би, на сайт залила любе-рябе! у черзі під час "Книжкового Арсеналу" перемовляються дві красуні з мініатюрними рюкзачками.
Катька! Кать! лунає вранці у тихому дворі поблизу урядового кварталу. В тебе "Містера мускула" банка запасна є? Позич, будь добра, ліньки в магазин повзти. Дай, Божечко, тобі здоров'ячка.
Ой, бабушка, да він тут вам такого понаписував! Оце на "А" навіщо вам? Да вас від нього нести буде, як від зеленого гороху. А ви вже не дєвочка бігати. Оце вичьоркуйте, нате! дівчина за аптечною касою подає підсліпуватій старенькій олівця, аби та викреслила ще одну позицію у списку ліків для покупки.
Захотілося екзотики, а за разом відпочити від Києва й затяжної зими. Валізу з донькою пакуємо за вечір. В останній момент хапаємо в оператора гарячу ціну, отримуємо знижку й летимо в Африку. З березневого січня потрапляємо в єгипетський липень.
Донька відвідує арт-заняття вихідного дня, ініційовані відомим бізнесменом. Малечу 46 років водять до музеїв, навчають творити, ставитися критично до мистецтва, всебічно розвивають. На малюванні навіть фарби безкоштовно.
Водій харківської маршрутки свариться й бурмоче, перераховуючи гроші на кінцевій маршруту з аеропорту. Нас у салоні шестеро. Платимо за проїзд до метро на площу Гагаріна. На вклеєному аркуші пише 6,5 грн.
Георгій переїхав в Україну із Грузії, знає про неї мало. Йому казали, що тут сир дорогий, хліб смачний, а жінки доступні. Він порівняв ціну на сулугуні, й сприйняв на віру решту. "Тук-тук!" надсилає букет смайлів мені в соцмережі.
У цирку чудесно. У фойє нові світлини із зацілованими тваринами. Кілька разів лунає оголошення, аби після вистави обов'язково висловилися, чи хочемо бачити в цирку дресированих звірів. Донька точно хоче вже кілька днів питає, чи підемо дивитися на слона.
Зранку коло хвіртки в дитсадок тупцяє худа висока дівиця у шапці з мордою вовка. За кілька кроків від неї курить здоровань у потертій дублянці. У нього продовгувата сумка для техніки й сріблястий штатив на плечі.
Після робочого дня забігаю в наш невеликий супермаркет. Яблука, огірки, хурма все у великих ящиках. Із цінниками тут вічні нерозуміння. Апельсини двох сортів менші й яскравіші, більші й жовтіші.
В "Оскарі" за 10 хв. до сеансу майже всі квитки на кіно викуплені. Котік, розімни мені спинку! грайливо муркає дівчина з гіпсом на правій. "Котик" у товстому светрі енергійно натирає їй праву лопатку.
У нашому селі всіх хлопів перебрала той п'є, той гуляє, у того діти-кредити. Усі достойні на війні, каже Олена. Підписалася на групу "Знайомства в АТО" в соціальній мережі. Там виставляють фото хлопці зі зброєю в руках.
Важелезні двері метро в переході під Бессарабською площею він гидливо штовхає вказівним пальцем. Пірнає у заповнений шматтям підвал із яскравими лампами та дорогими сукнями, затримавши дихання. "Господи!" таки не стримується.
Хитро зробила наша просунута невістка. Придумала всі три дні народження в один день святкувати, говорить колега Марія. Щороку восени вона має мороку міркує, що подарувати братові, його новій дружині й доньці.
Вони собі стоять і цілуються. Хлопець у камуфляжі з рюкзаком притримує її за плечі, поклавши долоню під хвостик лляного волосся із заколкою-зайчиком. Вона спинається на пальчики, аби поцілувати його в ніс.
Біля входу в парк ВДНГ ось-ось почнеться скандал. З ранку тут роздають м'які іграшки. Ведмедики у коробці зникають, а народ усе підходить. У кожного в руках по пакетику із кришечками від напою.
Давай! висовується з-під шарів шкіри й хутра лисуватий чоловічок у татуюваннях. Здригаюся з несподіванки. Давай-давай, не стой покупай! Сумнівів нема, це до мене. Ми гуляємо торговельним променадом турецького курортного містечка біля Сіде.
Узагалі-то, вони милі люди. Тож я чесно відповідаю, що я з України. Але це їх чомусь бентежить. Двоє з їхньої компанії біля барної стійки виструнчуються, ковтають залпом кольорові коктейлі, залишаючи на дні склянки кубики льоду.
Вагон зупиняється на котрійсь зі станцій з одним ліхтарем. Чути вереск: Молодежь ХХІ века, всегда и везде мы добьемся успеха. У-у-у! Провідниця шикає, на пальцях пояснює, у плацкарті багато дітей.
А че так дешево? хтось у трубці смачно жує жуйку, плямкає і прицмокує. Стинаю плечима. Відчеканюю, що річ не нова, потребує невеличкого ремонту. Але морочитися з тим не хочу. Хочу швидко продати, розраховую на самовивіз.
Буду чекати, скільки треба! мало не підстрибує дідусь у яскраво-рожевих гумових капцях. Пританцьовуючи, отримує талончик із рук усміхненої дівчини в паспортному сервісі "Документ", що на вулиці Шевченка.
Відпочинок у Буковелі потьмарює непробивний адміністратор клубу "Вода". Це модний комплекс посеред Карпат. Ми гуляємо територією лунає музика популярного ді-джея, довгоногі красуні в блискучих купальниках роблять селфі на фоні штучного озера.
Юра дзвонить зранку, сопе в трубку й питає, як погода. Питання про погоду ігнорую. Питаю, що сталося. Юра сопе ще дужче, але зізнається у нього протікає труба на кухні. А в двері вже стукають сусіди.
Тапкі! з порога вказує нам на пару розтоптаного взуття у клітинку дебелий хлоп у розтягнутій майці. Слухняно скидаємо босоніжки, вступаємо у заяложені хатні капці. Проходимо на кухню. Андрійку, вийди, дає розпорядження огрядна жінка у квітчастому халаті за столом.
Він каже: Я трохи посиджу і піду. Важко опускається на білий табурет дитячого гарнітура, що під стелажами з дитячими кашками в нашій аптеці. Правою рукою змітає з круглого столика пісок для гри.
На п'ятачку біля нашої станції метро торгують азербайджанці. Приходять зранку розставляють ящики з помідорами і зеленню, викладають яблука стиглими боками. Дають якісь настанови і зникають. Увечері повертаються, не гірше машинки наслиненими пальцями рахують виручку, пірнають у чорний салон затертого авто і зникають до ранку.
На виставі у ляльковому театрі галасують діти. Батьки попивають мінералку. Обличчя в декого прим'яті. Учора святкували 1 травня. Сьогодні ранкова вистава про трьох поросят. Зі сцени питають, що за свято було вчора.
На зустрічі українських журналістів із кураторами провінції Мугла в Туреччині в мене зрадницьки гавкає телефон. Він лежить яксамраз біля очільника одного з курортних міст, увімкнена функція диктофона.
Туреччина поділилася майже порівну. В неділю на референдумі турки змінили форму правління своєї країни з 2019 року вона буде президентською республікою. У бюлетені було лише два слова "evet" і "hayir" - так або ні.
"Я видеть таких не могу. Тебя и таких, как ты", написала мені Оксана. 25 років тому ми разом лазили через паркани за кислою і твердою, наче камінь, аличею. Кусали, аж зводило щелепи.
Чоловік у двобортному шерстяному пальті біля станції метро Театральна киває до мене, сором'язливо всміхаючись. Розумієте, тут така ситуація, переминається з ноги на ногу. Від нього пахне трохи сигарами, трохи дорогою шкірою і шипром люблю такі парфуми.
Чоловік у тужурці з вишивкою логотипу нашого супермаркету сортує побиті мандарини. Ті, в яких пальцем намацує заглибини, кладе в целофанову торбинку. Які вже майже чавляться в лотки з наклейкою "50%".
Жіночка на вході до районної служби зайнятості дивиться на людей, як на пусте місце. Тобто, не дивиться взагалі. Сидить за столом упівоберта. Галя, скільки там годин? Вже десята? киває убік.
Гія захисник. Тож легко погоджуюся, аби волонтери дали мій номер телефону. Маю написати душевний текст-подяку для керівництва одного з підприємств. Вони придбали спорядження в АТО, допомагають грузинові з грошима.
У двері дзвонять двічі. Я до вічка Дід Мороз. Рука тягнеться відчиняти раніше, аніж вмикається сигнал небезпеки. На годиннику 22:00. У під'їзді горять половина лампочок, а тут якийсь мужик у шубі.
І що, правда? Та ладно, не вірю, жінка в синьому пуховику й смішній покуйовдженій шапці дослухається до розмов, що їх ведуть без п'яти хвилин покупці вживаного одягу. Тупцяє на морозі.
Інна вдова. Чоловік поїхав на заробітки в Москву, випав із малярської люльки, бо не мав страхувальних строп. Загинув. Витримала п'ять років "для людей" і завила без мужика, рубає Інна.
У кав'ярні, де меню пропахло шоколадом, дзвінко сміється офіціантка: Вільних столиків нема! Від дощу на вулиці мене рятують двоє дівчисьок. Згрібши на столику конспекти, звільняють місце під вікном.
Біла "Тойота" паркується на бруківці перед вікнами банку в зелених ролетах. Чітко у свіжу купу листя. І воно злітає в повітря. Ти шо робиш? кричить з іншого боку тротуару двірник у фіолетовій куртці.
Життя несправедливе до Рустема. За останню п'ятирічку три переїзди. Із Баку до Донецька, через любов. Щасливо жити з українкою завадили її діти. Вимагали, щоб новий тато працював, а не тинявся по ресторанах.
Крем-основа під макіяж, консілер, тон, хайлайтер, на ніс і щоки пудра-вуаль, зовсім трошки бронзера, ледь-ледь блиску для губ. Ти прекрасно виглядаєш, каже він. Мені подобається, що ти зовсім не фарбуєшся.
На 23-й Форум видавців до Львова приїжджаю рано-вранці. Залізничний вокзал знаю погано, тож заходжу в перші-ліпші двері, піднімаюся на другий поверх. Зала очікування? Чудово. Дістаю ноутбук, забиваюся в куток.
У вікні ліворуч від вхідних дверей вклеєне категоричне: "Здесь лакеев нет! Берегите голос". Праворуч за склом каліграфічний почерк побіг догори картатим аркушем. "Постучи головой!" читаю з папірця попід горщиками з рожевою геранню.
Влаштовуємося в київський садочок. Жені у вересні три. Заходимо уже в третій заклад. Нарешті виймаю козир із рукава, і нас беруть доньчин тато має статус учасника бойових дій. Решта моїх подружок ходять попід парканами садків, зазирають крізь прочинені вікна місць в околиці мало.
Мене грабують у підземному переході біля пам'ятника Щорсові у столиці. Від площі Перемоги вирішую пройтися з донькою до станції метро Університет. Назустріч вони ватага жінок ромської національності.
Знайдіть, наконєц, щось нормальне, бо та "Шиншила" забембала, кругленька дівчина в рожевому купальнику намагається пританцьовувати, сидячи на високому барному стільці. Шльопанець, яким вона похитувала в такт пісні Тіни Кароль, гепається на підлогу.
Продавець знічев'я змахує кольоровим віничком пил із баночок з медом. Поряд турецькі гори Таурас. Високо в них пасіки. На місці переганяють густий темний мед. Він пахне лісом, бо сосновий. У долині ряд крамничок, через дорогу море.