Найгірше вечорами. Коли немає роботи і думки про дім не дають заснути, каже Алла. Роблю з нею інтерв'ю по Skype. 10 років працює в Італії доглядальницею. Дивиться за літньою жінкою.

 Я на доброму рахунку в нашому районі, каже. Як помре моя сеньйора, то для мене буде місце в її сусідів там дід уже давно лежачий. Чудова робота, гуляти з ним не треба.

Алла четверта заробітчанка з Італії, з якою говорю про роботу. Усіх питаю: чому поїхали, чи заробили гроші та чи вертатимуться додому?

Попередні співрозмовниці Оксана й Ольга подруги з райцентру на Львівщині. Одна в Італії бібліотекарка, друга продавщиця. Поїхали за кордон, коли їхні діти були у старших класах. Минуло вісім років.

 Додому не вернуся, каже Ольга. Місяць там витримую, не більше. Дітям я вже не треба. Заважаю. Із внуками і по скайпу можна поговорити. А чоловік що? Жив же без мене якось ці роки.

Четверта співрозмовниця Світлана найстарша. Хоче додому. Але планує ще п'ять років побути в Римі, заробити на квартиру і жити на італійську пенсію в Україні.

 Найму прибиральницю. Сама палець об палець не вдарятиму. 20 років прибирань із мене вистачило. Поживу перед смертю, як пані, пояснює.

За тиждень після розмови з Аллою дізнаюся, що вона їде додому. У чоловіка виявили рак. Звільнилася.

 Нічого, впораюся, каже телефоном. Попросила сусідів тримати мені те місце біля лежачого діда

Подробнее читайте на gazeta.ua ...