Трапляються родини, яких смерть обходить до пори до часу. Вони ніби тримаються на комусь одному, немов на точці опори. І варто їй упасти, як похорони ідуть жорстокою низкою. Мої тальнівські сусіди Полякови трималися на главі сімейства.
В останній рік навчання у Тальнівській школі №1 я був упевнений, що знаю українську мову. Аж поки поріг нашого класу у вересні 1983 року не переступила Валентина Максимівна рідна сестра В'ячеслава Чорновола.
Мисливський палац графа Шувалова в Тальному улюблене місце меншої доньки. Влітку Світлана волочить мене туди щодня. У парку біля замку кілька старезних дубів. Місцевий краєзнавець Валентин Гордєєв якось сказав доньці, що найстарішому дереву 650 років.
З Черкас до Тального приходять два потяги. Перший об 11:00, другий о 21:00. З вранішнього я завжди йду пішки. Увечері до поїзда виїжджають багато місцевих зустрічати рідних. Останні п'ять років я їжджу з псом Мажором.
Чого ти так рвешся в те Тальне? дивується жінка. В хаті холодно, пусто. Тільки гроші провозиш. Я не можу їй пояснити, яке це задоволення піти зранку на тальнівський базар і купити сиру й молока.
Ніколи не сердься, коли тебе ображають несправедливо. За ненависть і злобу приходить покарання, повчала мене колись знайома вчителька. І продовжувала. У школі завучка ненавиділа мене тільки за те, що я існую на світі.
Що Росія ворог, я знав задовго до 2014 року. Ворог, злодій і брехло. Все почалося з радянського футболу, коли всесоюзне керівництво тягло московські клуби за вуха. А те, що вони зробили на початку 1990-х, остаточно розвіяло ілюзії.
Зателефонували з міської ради Черкас. Запросили на урочистості, де вручатимуть відзнаку як борцеві за Незалежність. Ми з Володькою Терновим прийшли до Черкаського будинку природи, де квартирував Рух, у вересні 1989 року.
Зранку після дощу на вулицях Тального безлюдно. Вчора увечері я приїхав з Черкас, а сьогодні йду за покупками. Заодно, думаю собі, сходжу на старе єврейське кладовище. Подивлюся, як його облагородили.
Уперше колядувати я впросився взимку 1976 року. Вчителька Діна Дем'янівна перед зимовими канікулами суворо попереджала нас, другокласників: Не здумайте колядувати чи посівати! Вулицями ходитимуть бригади вчителів і ловитимуть порушників.
Років десять тому наткнувся на статтю про канадських хокеїстів українського походження. Знайомий мені з дитинства із розповідей радянських коментаторів Майк Боссі насправді виявився українцем Михайлом Босим.
За 20 хвилин до закінчення робочого дня телефонує редактор "Вечірніх Черкас". Юро, сходи в "Хрещатик Сіті". Там представники уповноваженого з прав людини проводять захід. Уранці напишеш щось на сайт.
Садіння картоплі нагадує багатосерійну епопею. Спочатку треба вибрати погожий день. Скільки себе пам'ятаю, по приїзді обов'язково починається дощ. Зазвичай не виходить приїхати в когось із двох копачів: або я не можу, або Микола Надійчиної сестри чоловік.
Менша донька слухає онлайн лекцію із мовознавства. Викладач розповідає про старообрядців із Вилкового на Одещині. Я теж була в їхніх селах, не стримується. Чотири роки тому ми зі Світланою поїхали в Микільське й Золотарівку анклави старообрядців у сусідній Кіровоградській області.
У Тальному мають зносити пам'ятник Федору Дубковецькому. Він колишній котовець із Бессарабії. Був організатором колгоспного руху. Та в часи Голодомору підгодовував людей. Після війни товаришував із Хрущовим.
У середині 1990-х із товаришем Михайлом їдемо в Росію. Він бізнесмен, має новий вантажний ГАЗ. У ньому зламався колінвал. Купити в Україні неможливо. Тож Мишко зібрався до Нижнього Новгорода на завод.
У січні хворів два тижні. Взяв перечитати "Оповідання про тварин" Сетона-Томпсона. Дійшов до місця, де чорно-бурий лис Доміно рятується від погоні біля річки. Я теж виріс на річці. Інколи Гірський Тікич рятував і мене.
Ох, Юро! Велике горе мене посітило! голос 97-річного Олександра Микитовича тремтить. Померла моя жінка. Я кидаю справи і їду в село розрадити діда. У таких випадках людям треба виговоритися.
Років за 10 до смерті мати загорілася ідеєю зробити сімейний альбом. Починаючи зі старих пожовклих фото з їхніми загадковими історіями аж до наших днів. Усе в житті гармонізоване, казала.
А пам'ятаєш, як на третьому курсі ти написав твір за картиною "Не взяли на риболовлю"? я дивуюся Оксаниній пам'яті. З однокурсницею зустрічаємося влітку 2010-го. Минуло 20 років, як закінчили Черкаський педінститут.
5 липня 1982-го запам'ятаю назавжди. Маю 15 років і нудьгую до вечора чекаю на матч чемпіонату світу з футболу БразиліяІталія. Спробуй почитати Стефана Цвейга, мати дає книжку 1950-х.
Кращого сусіда, ніж покійний дід Поляков, у мене не буде. Етнічний росіянин з-під Липецька, він був патріотом України. Почалося все з окупації Литви 1940 року, розказував Олексій Дмитрович.
У мої 53 роки донька навчила влучати в баскетбольне кільце. Батьку, це м'яч, а не ядро, обурювалася влітку в Тальному, коли ми ходили на майданчик спортивної школи. Треба ставити великий палець посередині й цілитися в кільце.
У мене другий місяць болить зуб, а ти замість грошей роздаєш мені обіцянки, коли моя жінка не в гуморі, я про це дізнаюся з порога. Надійка сердиться, бо її школу закрили на карантин. А вона терпіти не може онлайн-уроків.
У лютому телефоную колишньому однокурснику. Юрку, не можу говорити. Такий грип, що страшне. З ніг валить. У березні ми нарешті зустрічаємося. Думав, що здохну, розповідає Володька.
Рідних братів і сестер я не мав, тому няньчив сусідських. Якось мати забирала мене з дитячого садка й повідомила новину тітка Міля купила собі хлопчика. Це зацікавило, я упросився зайти дорогою подивитися.
У 16 років мене вже ховали, розповідає 90-річний тесть. Увечері після картопляних жнив я люблю послухати його розповіді. Це був 1946 рік. Із Водяників мене мобілізували у фабрично-заводську школу відбудовувати Київ.
Із Романом ідемо вузькою стежкою попід зарості бур'яну. Манівцями добираємося до офіса в Києві. Він попереду, активно жестикулює. Раптом скрикує і хапається за руку. Клята бджола, трясе рукою.
Два тижні тому донька здала сесію ЗНО. Ми зібрали речі й поїхали в Тальне. Під грушею закріпили гамак. Тепер мала валяється в ньому й чекає результатів. Інколи, заради розваги, ходить на берег річки.
Увечері відчуваю, що однієї таблетки мало. Зуб болить так, що випиваю другу. Ледве засинаю опівночі. Зранку не можу дочекатися дев'ятої години. Телефоную до лікарки. На 14:30 вам буде зручно? перепитує.
У ранньому дитинстві я був улюбленою іграшкою для двоюрідних братів. Хлопці по черзі приходили з армії і бралися за моє виховання. Андрій старший, садив мене на велосипед і катав околицями Тального.
З усіх журналістських історій найбільше запам'яталася розповідь Вадима Мицика, який працював у газеті. Було це на початку 1950 років, згадував Вадим Федорович. У Гребінках Київської області районна газета помилилася у слові, в якому помилка прирівнювалася до смерті.
Коронавірус ще ніхто не скасував, дружина налаштована категорично. Якщо вже хочеш їхати до Тального, то не поїздом, а "Блаблакаром". Водій виявився знайомим. Здається, з Андрієм вчилися в одній школі.
У Криму я був лише раз, 1993 року. Всі нормальні люди їхали туди влітку, а я радий був, що потрапив у травні. Ішов з Алупки на гору Кішка, сідав із книжкою десь на камені й читав. Коли набридало, дивився на море або дерся далі в гори.
Я мало розуміюся в сільському господарстві, але коли весною довго немає дощу починаю непокоїтися. У вас не було дощу? телефоную з Черкас сусідам Володьці й Сашкові. Це почалося давно.
Із Черкас на Тальне йдуть два дизелі ранішній і вечірній. Зараз не їздять, бо карантин. Я надаю перевагу ранішньому там людей менше, ще немає втоми від дня, що минає. Найбільше люблю приїздити ранньої осені.
У часи карантину ліфтом намагаюся не користуватися, боюся. Деруся на шостий поверх пішки. Винюхую всі запахи. На першому ще можна терпіти. На другому хтось тушкує картоплю, на третьому варять борщ.
У п'ятому класі мати принесла мені книгу Миколи Чуковського "Водії фрегатів". Так я дізнався про капітана Джеймса Кука й матроса Рутерфорда, який опинився в полоні в новозеландців. Але найбільше запам'ятав французького капітана Лаперуза.
Теорію про останню краплю розповів мій товариш Андрій. Це було ще за тих часів, коли живий був його батько. Ми саме збиралися в Голу Пристань Херсонської області. Перед від'їздом товариш передивився господарство.
Перед Новим роком купую пральну машину. З товаришем встановлюємо на кухні в моїй черкаській квартирі. Юрко, діла не буде, каже Сашко. Кран тече. Треба міняти. Зранку викликаю сантехніків.
Наші робочі столи стоять поряд. Сергій мимоволі слухає мої розмови. А хто такий дідусь? питає. Ти йому часто дзвониш. Усміхаюся. Колись мій стіл стояв поряд зі столом Віталія.
На День злуки, 22 січня, увечері згадую, що сьогодні день народження мого діда. А налий-но мені червоного вина, прошу дружину. Все-таки свято сьогодні, заодно й діда Пилипа пом'яну.
"Поки височить ідол на горі дайте камінь, ухопіть колоду та валіть його швидше. Але як тільки він упаде й перші ознаки свідомості з'являться на його обличчі, відведіть ваше каміння. Він сам повертається до людей.
Не пам'ятаю, де він узявся в моєму житті. У п'ятому класі ми вже вчилися в іншому приміщенні не там, де молодша школа. На перерві до мене підійшов шестикласник Вітька Рубан. Цукерку хочеш? запитав і показав дюшеску.
Слухайте, там у вас чоловіка посадили на три роки. Вкрав у пенсіонерки телефон за 600 гривень, дзвоню в Христинівський районний суд. Не підкажете, де то сталося? На тому кінці дроту прокурор сама люб'язність.
Що ти знаєш про лисячу хитрість? Тільки те, що в казках у дитинстві прочитав, Іван Дмитрович поблажливо дивиться на мене. Ми їдемо в Тальянки. Він полювати на лисів, я на витрішки.
Зранку переглядаю новини. Вважав себе знавцем історії спорту, але ця валить із ніг: "Кров у басейні. Історія найвідомішого матчу з водного поло". Відкладаю все і занурююся в читання. У жовтні 1956 року угорські спортсмени на високогір'ї готуються до Олімпіади в Мельбурні.
Востаннє я кашляв у Польщі. В лютому ми приїхали в Полчин-Здруй і тиждень шукали бодай якоїсь роботи. Ніхто не брав, бо з промисловості в місті була лише броварня, яка обходилися без українців. Аж раптом на залізничному вокзалі поставила вагончик фірма із Гдині.
Тягнемо великий алюмінієвий бідон. Володька крекче: Ох і важкий, зараза. Цікаво, що там? Мед, кажу коротко, щоби не тратити сили на розмову. Та ну, товариш не вірить.
У магії цифр є щось заворожуюче. Пишу про колишнього футболіста Віктора Серебряникова зірку "Динамо" 1960-х. 12 листопада 1969 року кияни грали в Кубку чемпіонів із "Фіорентиною" із Флоренції й програли при 100 тисячах глядачів 1:2.