А добре було б писати про якісь речі, що змушують блаженно позіхати і мружитись, ніби дивишся на молоде березневе сонечко, а не про оце все, що вже чотири найтемніші місяці року тривожить світову спільноту й зокрема українське суспільство.
У сучасному суспільстві стереотипи за якимись незбагненними критеріями вважаються ледь не смертним гріхом. Носії стереотипів зазнають стигматизації й переслідуються святою інквізицією кенселінгу, яка прирівнює стереотип до таких понять, як гомофобія, мізогінія й націонал-соціалізм.
Місяць тому, коли європейська преса тільки почала обговорювати питання повномасштабного вторгнення росіян в Україну, до мене звернувся редактор поважного журналу з Лондона з пропозицією написати детальний лонгрід про настрої киян і як живе моє місто в передчутті великої війни.
Іноді треба бути чесним. Не лише перед собою, але й перед людьми. Перед собою я чесний. Перед людьми не завжди. Хто насправді знає, який чорний вир засмоктує цю душу? А він таки засмоктує і ссе.
Життя вимагає усталених правил і розміреності. Інакше нічого не вийде. Інакше з асоціальної тварини з важкопрогнозованим розладом ти перетворишся на типову соціально адаптовану істоту. І все полетить шкереберть.
А хтось неодмінно спитає, чи можу я облишити тему війни й не згадувати її у своїх текстах? А я неодмінно відповім: можу, але не цього разу. Ми навчилися пропускати незручні теми повз нашу розфокусовану свідомість і сприймати інформацію з фронту як білий шум старого дачного телевізора.
Уже п'ятий рік я позначаю липень як певний чекпоїнт у моєму житті. Якщо перекласти мовою комп'ютерних ігор, це точка, де я зміг зберегтися й рушити далі, що і зробив у липні 2016-го, коли повернувся з АТО.
Мав настати той день, коли я візьму до рук сапку. Не просто візьму, а знайду в собі силу тримати впевнено й відчувати її, як вправний вершник відчуває під собою коня, бути з нею одним цілим, стати нарешті віртуозом грядки, лицарем саду, буколічним менестрелем.
Кінець навчального року. Тести, контрольні, самостійні щодня. Безліч уроків. Моєму сину у школі задають написати есей. Точніше, твір на задану тему, який чомусь називають есеєм. Ну добре, тим цікавіше підійти до цього питання й написати звісно, спільними зусиллями фактично перший есей у його житті.
Був ранок неділі. Падав дощ. Я сидів на балконі "хрущовки", крутився в розламаному офісному кріслі, курив і вдивлявся в гілля Печерська. Насувалася весна. Десь у районі вулиці Мечникова завивала автомобільна сигналізація.
Щороку з настанням весни мені щось відкривається. Якісь приховані знання про себе, пульсуюча правда, що не лише ріже очі, а й змушує переоцінити все своє життя. Подивитися на нього з іншого берега.
Анекдот. Сидять в окопі під Верденом Юнґер і Ремарк. Перший каже: дорогий Еріху Паулю, а чи доводилося вам читати "Смерть у Венеції" такого собі Манна? На що Ремарк відповідає: я не читаю сучасної німецької літератури.
З наближенням будь-якого свята оживають маркетологи. І батьківські чати. Якщо хто не знав, це така вайберна комунікаційна бульбашка, де відбувається все, що зазвичай стається в бульбашках: бентега, зрада, тріумф і булінг.