фото показано с : glavcom.ua

«По-європейському» для нашої провінції автоматично означає «по-іноземному», «не так, як удома»

Нещодавно в Черкасах, шукаючи під час літфесту затишного місця повечеряти (а в центральноукраїнській провінції це все ще проблема, середній клас, який їсть В«не вдомаВ», тут іще не сягнув тої критичної маси, щоб В«замовлятиВ» бізнес під себе…), ми наткнулися серед міста на прецікавий архітектурний покруч. Елеґантна двоповерхова сецесійна кам'яничка - кутова, з вежею й балкончиками, хоч зараз у підручник з історії модерну (кажуть, буцім навіть самого Городецького проект!), - з одного боку була майже наполовину перегороджена скляною терасою в'їхалого в неї, як трактор в оперу, хіпстерського ресторану (підсвітка обіцяла В«casual cafeВ»), а над тим усім красувалася, зриваючи очі, здоровенна, в три сецесійні вікна завширшки, вивіска - В«NICE 2 MEET YOUВ». (Згадався відомий анекдот із 1990-х - В«ничего, что я по-английски?..В»)

А тимчасом виявилося, що кам'яничка непроста не тільки архітектурно - і містить аж два міські музеї, зокрема кімнату-музей Василя Симоненка: на другому поверсі досі жива і чинна редакція газети, в якій він працював.

- Тоді чому ресторан В«Найс ту міт юВ», а не В«У СимоненкаВ»? - здивувалась я. - Це ж така крута була б фішка!..

В голові одразу ж замерехтів бізнес-проект: Василь Симоненко, як відомо, був у свої студентські літа знаний на весь КДУ В«штатникВ», фанат Гемінґвея і В«стилягаВ» в В«дудочкахВ», - можна було б зробити бомбезне арт-кафе, таке - під американський танцхол доби раннього рок-н-ролу в поєднанні з нашими 1960-ми: чорно-білі фото, на покуті В«старий ХемВ» із люлькою в зубах, навпроти - молоденька Алла Горська з зачіскою-В»шиньйономВ», в колонках Сінатра, і Преслі, і В«Не топчіть конвалійВ», і меню з акцентом на коктейлі - культове місце могло б бути, із Києва би приїздили, бо там такого нема - з колишніх шістдесятницьких В«точок зборкиВ» жодна з такими виграшними характеристиками не заціліла, чому ж тут іґнорять такі можливості, а тулять натомість цей геть недоречний В«хром-і-стєклоВ»?..В В В 

- А щоб по-європейському було! - пояснили мені господарі.

Щойно тут до мене дійшло, і я прикусила язика: В«по-європейськомуВ» для нашої провінції - це, як і 150 літ тому для Проні Прокоповни Сєркової, автоматично означає - В«по-іноземномуВ», В«не так, як удомаВ». А раз щось (хоч би й культовий для свого часу поет) є українським, то, значить, В«європейськимВ» він (вона, воно) уже В«по дефолтуВ» бути не може. З меню з'ясувалося, що й В«casualВ» по-черкаськи - то теж не продукти місцевих фермерів, як у всьому світі (В«швидко й по-домашньомуВ»), а розморожена норвезька сьомга з кускусом та салат із таких самих мерзлотних морепродуктів. Все за тим-таки Старицьким - щоб не пироги з маком та вареники з гурдою, а всьо больш пальцини, нанаси… Сію минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образованний скус…

Карґо-культ, або В«Новий провінціалізмВ» епохи глобалізаціїВ 

Ні, я зовсім не збираюся глумитись тут із гламурних В«понятійВ» наших нуворишів, як нещодавно всі глумились із В«образованого скусуВ» Ольги Фреймут. Зрештою, ні Фреймут, ні не знані мені черкаські ресторатори (яким все-таки по руках варт би надавати за спаплюжену кам'яничку!) не винні з того, що наша освіта досі справно, як швейна машинка, прострочує українцям мізки російськими колоніальними стереотипами з доби ще Прониного В«пенційонуВ», - і вже не тільки моїм ровесникам, а й В«дітям незалежностиВ» доводиться робити над собою розумове зусилля на розрив шаблону щоразу, коли щось українське виявляєтьсяВ одночасноВ і В«європейськимВ», і не лише для українців цікавим (В«щось не віритьсяВ», - як скептично прокоментував хтось в уанеті ролик Die Magdalene Keibel Combo 1988 року, де майбутні В«рамштайнівціВ» Пауль Ландерс і Крістіан Лоренц хвацько тнуть панк-кавер на В«Ти ж мене підманулаВ»: справді, як же це - якийсь там укрофольк, про який всі знають, від В«лучших московских продюсеровВ», що для сучасної музики то В«неформатВ», - і раптом Rammstein? Це ж, сказав би Свирид Петрович Голохвастов, все одно що, прімєром взять, Мусатов і хранцюзька помада!..).

Глузувати з комплексів містечкового В«європействаВ», звісно ж, легко й приємно, як із знаменитого донецького В«бикокоВ». Складніше його розпізнати, коли воно В«бикуєВ» вже не в архаїчних кринолінах-рюшах-позолотах В«под старінуВ» (з Фреймут сміялися саме через це, через архаїчність - бо ж дійсно комічно в добу, коли європейські принци й принцеси крові привселюдно прибирають на вулицях лайно за своїми песиками, всерйоз хвастати В«бабусиними порадамиВ» з ХІХ століття, як то В«принцеси на какаютьВ»!), - а на позір, здавалось би, в повній згоді з духом часу: коли воно перевдягається в сучасні В«хром-і-стєклоВ», закачує собі в навушники електронну музику, називає сирник чізкейком, а субпідряд аутсорсинґом і в усьому старається взоруватись на те, що на Заході в тренді (В«стильно, модно, молодьожноВ»!).

Те, що це вже В«глобальний провінціалізмВ» - що так само стараються влізти в В«європейський костюмчикВ» на міжнародному ринку праці сотні мільйонів африканських, південноамериканських і (меншою мірою) азіятських Пронь і Голохвостих і що головною ставкою у світоглядових розборках між В«ЗаходомВ» і рештою країн є в нинішньому постколоніальному світі якраз В«heritageВ», спадщина (Кремль недарма так уперто В«віджимаєВ» собі нашу, від Києва до Херсонеса: це дійсно перепустка у В«клуб великих державВ»!), - цього в нас поки що не вчать навіть у Могилянці. А без цього - без знання себе і поваги до себе - будь-які інновації, запозичені методом В«прямого переносуВ», завжди приречені бути В«рагульствомВ»: карґо-культом, літаком із дрюччя і В«модернізацією по-російськиВ», однаковою що в Петра І, що в Леніна, що в Ходорковського/Суркова. Нічим хорошим така В«модернізаціяВ» - реформування чого б там не було методом механічного запозичення без опертя на тривку й невигадануВ власнуВ традицію - ніколи й ніде в історії не кінчалась. Безнадійна підліткова заздрість Москви до Нью-Йорка, який, за її уявленнями, прийшов на нічийну землю й почав В«з нуляВ» (насправді ні, але росіяни вже сто з гаком років уперто нездатні цього розгледіти!) пояснюється якраз тим, що, за логікою російської освіти, Москва все робила В«так самоВ»: захопила чужі землі, знищила (або асимілювала) туземців і заходилася там, як казав Віктор наш Янукович, В«будувати Брюссель у ДонецькуВ» - чому ж у США вийшло, а в СРСР ні?.. Значить, треба ще раз - всьо фіґня, давай па новой!..

І оця-то непохитна В«російська прошивкаВ» - ніби досить, мов у магічному обряді, достеменно повторити за кимсь В«успішнимВ» всі його рухи - говорити як він, одягатись як він, будуватись як він, копіпейстити собі його закони й правила, що вироблялись віками (В«ми були в Англії, там це працює, то зробімо й собі такВ»), а найліпше, щоб довго не марудитись, привезти собі від нього цілу армію В«спецівВ» (варіант: В«кабінет реформаторівВ»), які все нам зроблять за ніч, як Аладінові ламповий джин, - це й є той наш, найбільш токсичний, колоніальний спадок, що його долати доведеться найдовше.

Чого треба вчитись у Європи

На це підуть не роки - десятиліття активної деколонізації. Сама собою нікуди не дінеться, не розсмокчеться та В«залізна завіса в головахВ», яка навіть, здавалось би, цілком освіченим українцям автоматично ділить світ на престижне В«чужеВ» (що його треба наслідувати, аби стати успішним) і непрестижне В«своєВ» (що може бути предметом сантименту, але так направду реальної цінности не становить, бо в світі В«успішних людейВ» не монетизується). Цілому поколінню ще доведеться вчитись у Європи (а також у Японії й Південної Кореї, які в неї того навчились раніше од нас), як слід грамотно В«монетизувати своєВ» - і що іншого шляху до успіху немає, ніхто ще не винайшов… Вчитися не В«за Петром ІВ» (Леніним, Ходорковським, Сурковим і так далі), а В«за Петром МогилоюВ» - не крил від літачка, а двигуна, не костюмчика, а анатомії кістяка, що на нього той костюмчик, от уже тисячу років, надягається… В домодерну епоху це звалося В«християнською доброчесністюВ» і викладалося студентам у тій-таки Могилянці й Острозі - а в секулярну добу скромно описується через базові буржуазні цінності: культ праці, культ освіти й культ права, - все те, що колись і в нас в Україні було незгірше працювало (ровесники Бориса Патона в дитинстві ще застали!) і від чого нас Москві довелось відучувати - Голодомором і Гулагом.

А тепер нам треба чимскорше пригадати, як то було. Реанімувати в собі - маючи перед очима В«діючі моделіВ», слава Богу, нарешті доступні нам В«без посередникаВ», - ті затерплі, В«відбитіВ» десятиліттями страху й принижень В«акупунктурні точкиВ» нашого соціального організму, які колись і нам давали право називатися європейцями - і забутий нині шанс на модернізацію по європейському типу. І коли ми, в масі своїй, опритомніємо настільки, що наша В«дорога в ЄвропуВ» середнім класом по всій соборній Україні сприйматиметься як В«дорога до себеВ», а не як втеча В«кудись деіндеВ», де, мовляв, і відбувається В«справжнє життяВ» (і за ілюзію такого життя - за кілька годин у кафе В«європейської кухніВ» - він готовий платити, навіть не замислюючись над тим, що ніякої В«європейської кухніВ» насправді нема, а є - італійська й грецька, французька й норвезька, і українська може серед них бути…), - ось це й буде наша справжня Революція Гідності. Тільки тоді її можна буде вважати завершеною.

А поки що рулить В«новий провінціалізмВ». І сумно буває бачити, скільки історичного часу ми втрачаємо вже в новому поколінні, яке весело біжить по тих самих колоніальних граблях у щирому переконанні, що от воно-то нарешті все робить правильно - В«стильно, модно, молодьожно»…

Але про це докладніше вже наступного разу.

Подробнее читайте на glavcom.ua ...