фото показано с : 24tv.ua

Є така досить непогана голлівудська кінокомедія «Дейв», яку режисер Айвен Райтман зняв ще 1993 року. Обох головних героїв – вигаданого президента США Білла Мітчелла і коміка Дейва Ковіка – грає талановитий актор Кевін Клайн.

Кожен з героїв стрічки живе своїм життям, смуги яких ніяк не перетинаються. Мітчелл, зловживаючи президентською владою, крутить свої оборудки й водночас зраджує своїй дружині. Ковік працює у фірмі з працевлаштування безробітних людей. Але більше до снаги йому інше заняття: він влаштовує вуличні комедійні шоу, у яких використовує свою вражаючу схожість з главою Білого дому.

І от одного разу під час активної фази подружньої зради у Мітчелла стається серцевий напад, він впадає в кому. Президентські помічники тут же знаходять вирішення проблеми – замінити справжнього президента на двійника. Дейв найкраще підійшов для цієї ролі.

Спершу все йде за планом людей з президентського оточення, вони повністю керують псевдопрезидентом, далі чинячи свої корупційні оборудки. Та згодом Дейв розбирається що до чого і бере керування країною у свої руки. А зловмисників йому вдалося дискредитувати і звільнити з посад.

Мудрі читачі ZAXID. NET, очевидно, уже зрозуміли, що цим вступом я намагаюся натякнути, що текст буде про президентські потуги Володимира Зеленського. Тож чи може з нього вийти такий собі «український Дейв», котрий попри схильність до комедіантства зможе розібратися в державних справах, подолати негаразди в країні й вивести її на світлий шлях? Адже якщо й кухарка здатна керувати країною, то чому б не зміг із цим завданням впоратися й видатний блазень.

Західна преса про ймовірного президента-коміка

Цікавою є реакція західної преси на те, що Зеленський став лідером соціологічних прогнозів. У Європі й Америці це вважають радше позитивною тенденцією, свідченням того, що в Україні (на відміну від Росії) люди не зациклюються не те що на одному лідері, а на політичній касті загалом, вони готові дати шанс «новому обличчю». Тож демократія у нас нібито торжествує.

Американське видання Politico, наприклад, розпочинає свою статтю про Зеленського з такого актуального в Києві анекдоту: «Протягом багатьох років ми голосували за серйозних людей, але отримали в результаті балаган. То чому ж не проголосувати за коміка і подивитися, що вийде?».

Назва статті в німецькій газеті Frankfurter Rundschau дуже красномовна – «Комік і корупціонери» (Komiker und Korruption). Її автор Штефан Шоль, зокрема, зазначає: «Критики висміюють Зеленського як клоуна або пародію на Трампа. Але, на відміну від колишніх олігархів Тимошенко і Порошенка, за ним не тягнеться шлейф корупційних скандалів, підвищення цін на газ або невиконаних передвиборчих обіцянок».

І тут важко з ним не погодитися. Хоча журналісти з розслідувальної програми «Схеми» (спільного проекту Радіо Свобода і телеканалу «UA: Перший») виявили в Зеленського свої скелети у шафі, зокрема бізнеси в Росії, офшорні рахунки тощо. Щоправда, про власне корупційну складову тут поки що не йдеться.

«Хоча – чи як раз саме тому що – він не політик, Зеленський в порівнянні з іншими кандидатами вселяє людям найбільшу довіру. Ну і, крім того, він найпотішніший з них. Мільйони українців люблять його чи персонажів, яких він зображує на сцені або перед кінокамерою. Він – мрія всіх тещ, крім нього ніхто не викликає настільки позитивних емоцій. Можливо, Зеленському вдасться розсмішити навіть Путіна і тим самим домогтися розрядки напруженості? А те, що він ростом нижчий за Путіна, мало б, напевно, сподобатися російському лідерові», – розмірковує Крістоф Брюмме – міжнародний оглядач швейцарського видання Neue Z – у статті під назвою «Цей комік може стати наступним президентом України» (Dieser Komiker k).

Коміки в політиці

Зрештою, похід коміка в політику є не таким вже й рідкісним явищем. Я наголошую – власне коміка, а не просто актора. Бо чомусь у контексті президентських амбіцій Зеленського нерідко згадують американського актора і 40-го президента США Рональда Рейґана. Хоча той був актором драматичного амплуа, це по-перше. По-друге, між акторством і президентством у нього ще були десятиліття політичної діяльності.

Але були саме коміки, які вступили в політику, так би мовити, не відходячи від каси. Один з найяскравіших прецедентів – це самовисунення в президенти французького актора комедійного жанру і кабаретиста Колюша, тобто Мішеля Колюччі. Це сталося восени 1980 року. Спершу рейтинг суспільної підтримки Колюша тримався на рівні 11%, потім зріс до 16%. Важко спрогнозувати, чи став би Франсуа Міттеран 1981 року президентом, якби комік таки не вирішив зрезигнувати з президентських перегонів.

Значно свіжіший випадок – з італійським коміком Беппе Ґрілло, котрий на піку своєї популярності у 2009 році створив політичну партію «Рух п’яти зірок». На останніх виборах 2018 року ця партія стала фаворитом і увійшла до правлячої коаліції. Щоправда, сам Ґрілло ще рік перед тим встиг відійти від політики, поступившись місцем лідера партії молодому політикові Луїджі ді Майо. Останній нині обіймає посаду віце-прем’єра.

Хоча були випадки, коли коміки реально обіймали найвищі посади в державі. Наприклад, президент Гватемали Джиммі Моралес, до того, як стати політиком, упродовж 15 років разом зі своїм старшим братом Семюелом створював комедійну телепрограму Moralejas. У ній вони зображали грубуватих сільських парубків Ніто та Нето.

Прем'єр Словенії Мар'ян Шарец починав кар'єру з роботи журналістом на телеканалі RTV Slovenija. Там він брав участь у комедійних радіо та телешоу, під час яких імітував провідних словенських і світових політиків. Та найбільшу популярність йому принесли скетчі, де він грав вічно невдоволеного життям селянина Івана Серпентіншека.

Негативи й позитиви Зеленського

Тобто, з одного боку, в тому, що чільним учасником президентських перегонів став комік Зеленський, немає нічого трагічного. Світ уже знав такі прецеденти й не перевернувся. З іншого боку, названі коміки мали одну суттєву відмінність від Зеленського. Хоча ні, не одну. Але передовсім всі вони самі писали свої тексти. Тобто вони у своїй політичній сатирі оперували власними думками. Наш же герой лише грав написану для нього роль. І це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Друга відмінність полягала в незалежності коміків, які вирішували стати політиками. Названі неукраїнські фігуранти списку дійсно були незалежними від інших політиків чи якихось олігархів. Принаймні ніхто такої залежності не виявив.

У нас же тільки дуже наївні можуть вважати Зеленського самостійним. Колишній журналіст, а нині народний депутат Мустафа Найєм, котрий добре обізнаний і з медійною, і з політичною кухнями, подає у Facebook такі свої міркування з цього питання: «За всієї поваги до кандидата і його прихильників, вірити в його незалежність від Ігоря Коломойського – це все одно, що вірити в "сліпий траст" Петра Порошенка, фандрайзинг Юлії Тимошенко або, – щоб зовсім було зрозуміло, – в незалежність Олега Ляшка від Ріната Ахметова. Тобто, в цілому, звичайно, можна так вважати, але для цього треба або прикинутися шлангом, або спеціально забути таблицю множення».

Варто також зауважити, що рейтинг Зеленського має суто медійну основу. Якщо в інших кандидатів, навіть у того самого «коміка від політики» Олега Ляшка, в рейтингу є велика медійна складова, то в Зеленського, окрім медійності, немає нічого – суцільний пшик. Це такий собі герой серіалу «Слуга народу», котрий дивним чином зійшов з екрану в реальне життя. Як Арнольд Шварценеґґер у стрічці «Останній кіногерой». Хоча насправді він, може, й міг би похвалитися непересічними менеджерськими здібностями, але вони невідомі широкому загалу. Принаймні його стрижневий електорат точно не обізнаний з цією гранню життя свого політичного кумира.

Що ще можна згадати з негативу щодо Зеленського? Його бридкі жарти щодо всього українського аж ніяк не можуть додати йому шани. А ще – його дивні висловлювання щодо домовляння з Путіним, щодо того, що в ЄС і НАТО нас ніхто не чекає. . . Тобто мені особисто не хотілося б мати президента з такими переконаннями. Хоча припускаю, що, ставши президентом, йому довелося б заспівати цілком по-новому.

Але все це важливо тільки для такої ситуації, коли президент є найсильнішою політичною фігурою в державі. Якщо ж ми йдемо до парламентсько-президентської республіки, то це вже втрачає свою вагу. Це навіть позитивно, оскільки сприятиме спротиву посиленню президентської влади. Реальні повноваження президента вже давно треба було обмежити конституційними рамками, а то й зменшити законодавчо. І саме за такого комічного, залежного, слабкого президента це було б зробити значно простіше, аніж із сильним главою держави.

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...