Наші робочі столи стоять поряд. Сергій мимоволі слухає мої розмови.  А хто такий дідусь? питає. Ти йому часто дзвониш. Усміхаюся. Колись мій стіл стояв поряд зі столом Віталія.

Зими тоді були сніжними, не те що тепер. Наталка і Віталій пішли писати репортаж, як люди падають на слизькому спуску в Черкасах. Повернулися через дві години.

 Віриш, Юро, хоч би хто впав, виправдовувався Віталій. Годину простояли, змерзли, як цуцики. Кажу Наталці: "Я впаду, а ти мене фотографуй".

Віталій скинув шапку, викачався в снігу й почав позувати. Народ, що проходив повз, вернув обличчя, відчуваючи підставу. Наталка фотографувала.

Газета з фото Віталія пішла передплатникам. Я й забув би про це, якби не покійна мати. Фото її обурило.

 Що за народ? Дід упав, аж шапка злетіла, а йому ніхто руки не подає.

Ще раз подивився знімки. Видно лише Віталієву лисину. Не зрозуміло: чи то чоловік, чи дід. Відтоді дражнив його "дідусем".

Наступного літа Віталій узявся написати статтю про начальника відділу освіти затятого рибалку.

Матеріал вийшов цікавий, але не було фото. Товариш не розгубився: купив у магазині коропа, взяв із дому вудки й поїхав фотографувати начальника. Однак той пішов у відпустку. Рибу поклали на три тижні в морозилку.

Десь у вересні дочекалися головного освітянина. Повезли на Дніпро, дали вудку й зробили десяток фото. На кожному короп виглядав однаково задубілим.

Коли номер здали, Віталій дістав тормозок гречану кашу зі смаженою рибою.

 А коли ти встиг коропа засмажити? дивуюся.

Товариш копилить губу.

 Ти що? Це свіжак! Я його вчора спіймав. А того, що на фото, викинув. Він же старий. Можна сказати, дідусик!

Віталій усміхається й кладе мені на тарілку шматок риби із широким хвостом.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...