Важелезні двері метро в переході під Бессарабською площею він гидливо штовхає вказівним пальцем. Пірнає у заповнений шматтям підвал із яскравими лампами та дорогими сукнями, затримавши дихання. "Господи!" таки не стримується.

Тут торговий підземний квартал зі спертим повітрям, завжди задушливий. Доки минаєш скляні коробки з крамом і кислуватого вигляду продавцями, здається, проходить вічність. Намагаюся встигнути ускочити в шпарину, залишивши позаду листопадову мряку, доки поволі зачиняються важкі двері. Не встигаю, встромляю носок кросівка. Випадково наступаю йому на задник. Він роздратовано пхикає, не озираючись.

Дістає вологу серветку, й миттю полірує свої бездоганні черевики. Я застигаю. Чекаю, що оглянеться, й вибачуся. Але він не озирається. Знайшов білу пушинку на чорному шерстяному рукаві вивчає, смикає, аж упрів. Поправив брунатний шалик, глипнув на годинник.

Пахне він чудово. Такими парфумами, що асоціюються зі шкіряним салоном авто, дорогими сигарами й ледве вловимою розкішшю. Долати підземне торгове містечко в тому шлейфі не так уже й зле. Він прямо і я. Він повз стійку з льодяниками, а потім ліворуч, і я туди ж. Він дістає антибактеріальні серветки й гидливо витирає руки. Вуста затиснуті у скептичну нитку.

Нарешті в підземному кафе мені рукою вимахує колега. Дівчина за сусіднім столиком теж повела рукою. І дороге пальто подалося туди. Вона так поспішала його обняти, що вивернула каву-глясе у високій склянці просто на поли його чорного пальта.

"Вибач, коханий, я така неуважна!" скрикнула. Подалася вперед, аби підтерти біляві потоки й солодкі хмаринки, як ось уже цукерничка засипала своїм вмістом його до блиску натерті черевики.

"Кицюню, то дрібниці!" випалив він, і скептична риска його рота нарешті послабилася. Присягаюся він навіть усміхнувся.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...