Перемовини з газівниками на нашій кухні ведуться більш як рік. Ніяк не встановлять лічильника. Були перед зимовими святами подивилися, покрутили, випили чаю. У лютому були інші, пили чай. Пізно ввечері двоє міцних парубків дзвонять у двері:  Откройтє.

Кієвгаз!

Не відчиняю, боюся грабіжників. Намагаюся це пояснити з-за дверей. Вони тупцяють, сопуть, голосно ­крекчуть.

Нарешті варимо труби. У стояку перекрили газ. Зварник підспівує під ніс, коптячи шпалери. Знімає малу шафку з крупами. Обіцяє повернути на місце. Розсипає на долівку пачку макаронів. Не знаю, куди бігти по віник чи нові шпалери. Біжу по гроші.

 Це буде коштувати більше 50 гривень, потирає руки.

 Добре, не моргаю.

 Десь понад 100, заглядає в очі.

 Добре, не моргаю.

150, не менше!

 Не більше! закінчую торг. Він киває.

Прошу повісити шафку назад.

 Хлопці зроблять, каже, ховаючи гроші.

Протягом дня зустрічаю гостей. Ті, що пили чай узимку, дають підписувати акт приймання робіт. Киваю на шафку. Кажуть, зараз хлопці прийдуть і зроблять. Від інших вислуховую інструктаж, як правильно користуватися лічильником. Їх пригощали в лютому. А шафка такі дрібниці, хлопці зараз прийдуть і зроблять.

Увечері заходить газівник Микола. Роботою він задоволений. Кидає погляд на шафку:

 Хлопці приходили, чом не зробили? йде геть, хрустячи макаронами.

Вішаю шафку й роблю собі чай.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...