Відчуття, якудитинстві заплакати івтекти. Урайонній дитячій стоматології навіть лави змоїх 1990-х обшарпані ніжки, червоний дерматин. Настіні інформація, щотреба їсти, аби зуби були міцними. Праворуч настенді крокодильчик ізперемотаною щелепою, намальований від руки.

Затюлем назалізних кільцях запилюжена герань. Це найближча від дому стоматологія.

 Хороший увас хірург? довірливо питаюся уреєстратурі. Чекаю ствердної відповіді. Потрібно зробити незначну маніпуляцію наяснах. Хвилююся. Жіночка вхрусткому халаті нервово кривиться:

 Хірург якхірург.

І ось він йде коридором. Халат накрохмалений, синюватий. Вираз обличчя застигле невдоволення. Нероздратований байдужий.

 Через п'ятьхвилин, наказує металічним голосом, недивлячись намене.

Ретельно засікаю час ізаходжу.

 Ну, чого стоїмо? так само зметалом.

Швидко вмощуюся вкрісло. Поплакалаб наплечі, але незрозуміє.

Запитую про назву препарату для знеболення.

 Воно вам треба? питає.

Пояснюю, щотреба. Донька нагрудному вигодовуванні, тому навіть краплі від нежитю підбираю, зважаючи накористь ішкоду.

Він перелічує зо п'ять назв ліків.

 Хай їсть кашу, кидає.

Відкриваю рота, отримую укол вясна. Медсестра навіщось тримає мені голову. Втікати все одно запізно. Втуплююся уяскраві кільця ламп над стелею.

Брязкають інструменти. Мені неболяче. Заплечем позіхає медсестра. Закілька хвилин лікар командує:

 Вільна!

Якнайшвидше виходжу геть. Відчуття, якудитинстві заплакати івтекти. Хоч інеболяче. Азагалом справді, хірург якхірург.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...