"Я видеть таких не могу. Тебя и таких, как ты", написала мені Оксана. 25 років тому ми разом лазили через паркани за кислою і твердою, наче камінь, аличею. Кусали, аж зводило щелепи.

А потім жбурляли в мутну баюру, спостерігаючи, як утворюються кола.

Одного разу трухлява штахетина зламалася, і ржавий шматок цвяха впився мені в литку. Оксана рятувала вилила півбанки йоду на моє коліно і вправно зав'язала бабиною хусткою. Тоді дісталося нам обом.

 Оксана вийде? на завтра питаю в її насупленої баби.

 Не сьогодні. Карантин, гаркає баба й вивішує на дріт шматку з рудими плямами хустка так і не випралася. А я два дні гуляю без Оксани.

Вона потім вийшла у щасливе заміжжя. Народила трьох дітей і жила десь на Донеччині. Ми не бачилися і не перетиналися. Та ось те повідомлення в соцмережі: "Зачем вы нас убиваете?"

Я не відписую вона не перша. Переконувати когось справа марна, шкода часу та нервів. Самі колись зрозуміють.

Оксана вичекала рік. Цього разу пише ціле полотно. Детально згадує карантин, бабину хустку та мою ногу. Я сміюся. Справи в неї непогані, діти здорові. І в кінці найважливіше просить вибачення за перший лист.

"Але ж ти сама знаєш, ми всі на нервах", виправдовується. Кажу, ми теж.

Піднесена запрошую до Києва, якраз цвістимуть магнолії. Вона тим часом мріє теж: "Придет нормальная русская власть, приезжайте к нам. Сейчас опасно".

Я видаляю всі свої попередні повідомлення. Таки не сьогодні. Оксана ще на карантині.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...