"Та трясця ж вашій матері!" думаю про настирливий рингтон мобільного, що будить мене у вагоні "Інтерсіті+" дорогою до польського Перемишля. Вголос, підскочивши над кріслом, навсібіч питаю:  Хтось візьме нарешті телефон?! Вагон мовчить.

Змовкає і дзвінок.

Ми слухаємо його вже годин п'ять. Я вивчила всі відтінки тонів цього хуавейного "пі-лі-лі, пі-лі-лі". Дзвонять часто і подовгу ніхто не бере.

Мою підозру викликають двоє дівчат. Наші крісла в різних рядах, по діагоналі навпроти. Одна час від часу дивиться на телефон, але жодного разу не приклала його до вуха. Зараз її на місці немає.

Син теж прокидається. Бурмотить мені щось примирливе. Говоримо з ним про культуру поведінки, про можливість вимкнути звук, аби не надокучати десяткам людей. Більшість намагаються поспати потяг виїхав із Києва до світанку.

Повертається відсутня сусідка, і я бачу, як вона піднімає з крісла мобільний. А подружка їй стиха каже:

 У тебе телефон дзвонив.

"Ааааа!!! подумки тріумфую я. Таки ж твій. Ну, начувайся!" Та згодом увагу пасажирів забирають польські митники, а потім прикордонники.

За кілька днів повертаємося додому. Коли у вагоні повз мене проходить та сама парочка і починає всідатися точнісінько на ті ж місця, я полотнію. Боже, за що? У пам'яті зринає ненависний рингтон.

Аж раптом ця краля як махне рукавом, ніби Царівна-Жаба, і як хрясне мобільний об підлогу! У сина робляться великі очі. За мить вони округляються ще більше, коли своїм телефоном об підлогу хряцає, всідаючись, і друга подружка.

 Сину, то не я. То карма.

У дорозі не чути більше жодного дзвінка

Подробнее читайте на gazeta.ua ...