На зустрічі українських журналістів із кураторами провінції Мугла в Туреччині в мене зрадницьки гавкає телефон. Він лежить яксамраз біля очільника одного з курортних міст, увімкнена функція диктофона.

Той розповідає про переваги нового курортного сезону. "Гав-гав", дзвінко лунає в залі. Колега Григорій закочує очі й присвистує: "Боже, какая дурочка". Турки теж знизують плечима. Відчуваю, що червонію до кінчиків вух.

 У мене в телефоні така ж програма, завантажив для сина. Песика можна мити й годувати, знаєте? Але не давайте бананів, бо його знудить, ламаною російською каже пан Їлмаз. Усі всміхаються, напруження зняте.

На вечері в ресторані нам подають молодого барана зі спаржею і булгуром. Шеф-кухар ресторану а-ля карт запитує, чи подобається страва гостям.

 Сала бы, свинини, а эту гадость пусть сами жрут, вдаряє сусіда ліктем колега Григорій. Сміється. Сусід намагається Гришу ігнорувати.

За келихом слова йому не дають. Слухаємо промову господаря готелю, в якому зупинилися. Мехмет Огузхан захоплений українцями, щось каже про Майдан і нашу свободу. Перекладачка піднесено перекладає. "Слава Україні" пан Мехмет вимовляє без акценту.

 Вы лучше расскажите, как у нас подскочила коммуналка, говорить до перекладачки колега Григорій. ­Дівчина відвертається.

Дорогою додому колега Григорій свариться із працівниками аеропорту. Ті вимагають, аби відкрив чемодан сканування показало обриси заборонених предметів. Григорій кричить: "Я український журналіст". Але чемодан змушений відкрити.

Окрім власних речей, чотирьох рулонів туалетного паперу, трьох блакитних чашок із готельного набору й кількох чайних ложок, у чемодані більше нічого немає. Турецький персонал вибачається й бажає гарної посадки.

 Дикая страна, каже Григорій.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...