2018-10-22 08:40 |
Ця п'ятниця нічим не відрізнялась від будь-якої п'ятниці цього року. Ті, хто мав роботу, ввечері діставалися додому, хто мав ілюзію роботи щасливо видихнули – у вихідні можна не думати про пошуки роботи, бо у вихідні можна взагалі ні про що не думати.
А всі інші, хто мав та має дивні ресурси для існування, продовжували плисти у своєму повільному ритмі життя із пошуком задоволень, повільними розмовами, гордістю за себе та пихатістю над усіма іншими. Це була остання п'ятниця моєї відпустки, то я "грала роль тата вихідного дня для своєї дитини".
А ніщо не пригадується так, як усі ці спонтанні свята без усіляких приводів і так, ніби в твоїй кишені весь світ. Ви знаєте, про що я, так? Чомусь діти пам'ятають більше вихідні з такими розлученими татами, аніж щасливе, але однотипне буття із матір'ю. То я була отим "татом вихідного дня", якому видали дитину до восьмої із наказом нагодувати її в обід та повернути додому цілою та без ушкоджень.
Куди піти? Велике питання. Як і великий головний біль, бо у Луганську не так багато розваг для тих, хто влаштовує собі пригоди не так вже й рідко. У Парку 1-го Травня ми були вже двічі за останні два тижні. Це непоганий, але дуже однотипний варіант дозвілля. Наш Парк не мав капітального ремонту останні років тридцять.
Атракціонів стає тільки менше, хоча їх прагнуть пофарбувати кожної весни. Все дуже застаріле морально та фізично. Може, для дитини, яка не бачила у своєму житті нічого, це й нормальний варіант, але вже на четвертий раз навіть мала дитина розуміє, що вибору майже не має – старі зі скрипом гойданки, безліч п'яних навколо, спека, відсутність дерев та альтернатив. . .
Але кожних вихідних там є відпочивальники. Бо інших варіантів дозвілля у місті немає. За дві години гойдання дуже легко витрачаються рублів 300. Якщо дитина наполягає – ще 200. Але далі асортимент розваг закінчується разом із силами. Більше там робити нічого.
Рідний старий парк, бо з минулого, але дуже жалюгідний зараз. І на фоні старих гойдалок дуже контрастує один з найдорожчих ресторанів у місті "Камелот" на воді. Реклама м'яса, виїзні церемонії свят, зелений газон. Останнє чомусь викликає неабиякий ажіотаж серед усіх у Парку. І вже не дуже зрозуміло, чи ресторан орендує куток у міста, чи Парк трохи потіснився аби ресторану було комфортніше розкинутися. На разі, дитячого парку залишається все менше, а на тверезу голову реальність бачиться все жалюгіднішою.
Усі навколо зловживають. Іноді це нагадує плату за вхід – придбай пляшку та проходь. Чомусь я дивуюся тому, що батьки дітей на гойдалках вживають пиво відкрито, не приховуючись. Так, ніби це цілком нормально. І жодна людина не робить зауважень… А поруч "генделики", де пиво ллється рікою. Навіть, їжа під пиво – шашлик, чебуреки. . . Але пиво – фаворит продажів.
Дійсно, після двох годин під сонцем на гойдалках хочеться перепочити. А єдине місце, де це можна зробити – такі пивні маєтки, бо ресторан по кишені одиницям. І моє дитинство пригадується мені зовсім іншим – батько у білому, святково вдягнена матір, щасливі та тверезі відпочиваючи. Виявляється, таке може бути – тверезі і щасливі. І це не протилежні за значенням слова.
Так, сьогодні ми пішли в кіно. Вибір був так собі. Знову мультик "Балерина", який ми дивилися ще у квітні у цьому ж кінотеатрі. Знову "Смурфики". І скажіть, куди йти, якщо ми виходимо з дому частіше, аніж період у півроку, коли змінюється анонс кінострічок у єдиному великому кінотеатрі міста? Обрали "Мумію", хоча було чітко позначено дозволений вік 12+. Квиток на денний сеанс 60 рублів. Зал зайнято відсотків на 10. Хтось поклав ноги на крісло попереду. Їдять усі.
Мені іноді здається, що кіно та цирк люди можуть сприймати лише через їжу. Немає їжі, людина починає нервувати та не отримує задоволення протягом цих півтори години. То їли під час кінострічки всі. Поп-корн – від 60 рублів. Напої у такому ж ціновому діапазоні. Можна придбати гонконгські вафлі чи м'яке морозиво у холі. Черги немає ні за чим. Хоча людей теж немає.
Взагалі, знайти собі розваги у Луганську – нелегка справа. Я принаймні перед кожним таким експромтом готуюся, вигадуючи щось. Але дуже часто це ті самі розваги, що і минулого місяця. І знаєте, що ще дратує?
По радіо нас постійно попереджають не купатися на водоймах, там немає рятівників та обладнаних пляжів. Покажіть мені ті пляжі у "республіці", де є рятівники? Де взагалі є пляжі? Просто розкажіть мені, як туди дістатися, аби це не було тортурами, а було хоч трохи розвагою. Я не знаю таких місць. Якщо мова йде про озеро "Вісімку", то це більше багнище, де можна уявляти будь-що лише напідпитку. І коли я аналізую взагалі всі свої можливості, я розумію, чого люди стільки п'ють. Так набагато легше сприймати реальність!
Набагато легше змиритися із тим, що виходу часто просто немає. Я не можу перестрибнути через обмеження та влаштувати своїй дитині свято так, як хотіла б. І знову, повертаючись по Оборонній на зупинку, ми були майже самі. У п'ятницю ввечері. Де всі? Люди вже сплять вдома? Охоронець у супермаркеті "Каштан" не зводив з нас очей – ми були майже єдиними покупцями. Все навколо було вже зачинено. І це о п'ятій вечора.
Тобто люди "закінчуються" ще до п'ятої – зачинено було майже все, окрім супермаркету, де все було занадто дорогим для нас. Хоча всі покупці були саме такими – жалися біля вітрин із захмарними цінами. Для кого такі ціни?
Моя дитина ще вірить мені, коли я кажу, що придбаю щось потім. Ще вірить, коли я кажу, що у нас поки що немає грошей. Іноді вигадує якісь варіанти – треба зібрати гроші у фонтанах, треба відкрити нашу скарбничку. Це болісні емоції. Мені шкода мою дитину, я радію, що вона розуміє мене та майже плачу з безвиході нашого становища.
То я купую своїй дитині те, що ніяк не піде їй на користь, але хоч трохи порадує. Я прекрасно розумію психологію тих "тат вихідного дня", які хочуть купити щастя своєї дитини, і від цього дитина пригадує свого батька найбагатшою людиною у світі. І ціна цього щастя – час, спільні спогади та вигадана реальність. Іноді на останнє не шкода нічого, аби лише компенсувати дитині війну.
.
Подробнее читайте на 24tv.ua ...
