Мій не побоюся цього слова друг Ґжеґож Ґауден подався в письменники. Власне тому я вже й не боюся називати його другом. Бо до весни 2016 року Ґжеґож очолював польський Інститут книги, без фінансової допомоги якого особисто, наприклад, я навряд чи ризикнув би податися в перекладачі.
Якби що, то про Зеленського в цій назві тільки одне слово, і воно аж ніяк не "володар". А так, то хороші притчі відзначаються тим, що в різні епохи і в різних країнах їх можна розуміти по-різному.
Якби хтось раптом не знав, то владна в нинішній Польщі партія, на чолі якої стоїть Ярослав Качинський, називається Prawo i Sprawiedliwos'c'. Скорочено PiS. Що іноді породжує не надто вишукані й легко передбачувані жарти.
Закінчувалася остання в моєму школярському житті лінійка. Висловивши завчену віру в нашу здатність подолати численні труднощі на відкритих перед нами нових шляхах, директор на завершення закликав нас не забувати всього того, що ми винесли зі школи.
Звичайно, з людьми таке теж нерідко буває. Всілякі перевтілення й нецільові використання. Коли, приміром, чувачок, який має непересічний талант, щоби підпрацьовувати по саунах клоуном у певного типу політичних діячів, раптом стає не при дітях буде сказано президентом, сподіваючись упоратися з керуванням країною за допомогою тієї самої частини тіла, якою він здавав аналізи і грав на піаніно.
Молодь не повірить, але я ще пам'ятаю ту сиву давнину, коли між Чернівцями та деякими іншими населеними пунктами існувало транспортне сполучення. А транспортне сполучення добре тим, що породжує повчальні історії на всі смаки.
Хай там як, а Господь Бог створив людей різними. Натомість Марк Цукерберг дав кожному шанс відчути себе Марселем Прустом. Тож бодай одна користь від того вашого фейсбуку все-таки є. Хоч і сумнівна.
Люди про людей вивели дві основні формули. Формули ці однаково переконливі й однаково далекі від дійсності. Залежно від ситуації, одна з них бере в людській свідомості гору над іншою і якийсь час лунає голосніше.
Минулого тижня його спиляли. Щоправда, науковці просять не плутати солодке й людське з гірким і кінським, тобто castanea sativa з aeskulus hippocastanum, але хто їх там питає. У науковців свій каштан, у мене свій.
А чому б іноді щиросердо й не похвалитися? Особливо якщо заслужено. От, наприклад, у мене є одна позитивна риса: я майже завжди намагаюся тримати себе в руках і не дратуватися. Щоправда, цю рису злегка врівноважує інша: не дратуватися мені майже ніколи не вдається.
Воно тільки так для нашого вуха страшнувато звучить мондеґрін. А по суті український народ, якому, за неперевіреними плітками, іноді щастило видобувати з себе дрібку мудрості, вже давно має власний афористичний опис цього явища: "як недочує, то вигадає".
Сиділи днями, балакали, і чомусь виникла тема, хто яку найдивнішу книжку в житті прочитав. Ну, епітет "дивна" можна розуміти по-різному, тому один згадав Лотреамонові "Пісні Мальдорора", другий підручник з акушерства й гінекології, третій посібник з експлуатації трофейного танка T-V.
Є у мене такий друг литовський письменник Геркус. Із тих, з якими за потреби можна би було в розвідку піти. А втім, чому можна би було? Я вже з ним не раз і ходив. Із Геркусом узагалі добре будь-що робити: хоч би земля під ногами западалася, він наказує заспокоїтися й обіцяє щось придумати.
У вересні 1994 року моя дружина народила мені дочку, а Леся Коваль усім нам Форум видавців. Коли вони обоє Форум і моя дочка твердо стали на ноги, я вирішив їх познайомити. Відтоді ми багато років поспіль приїжджали у вересневий Львів разом і, мотивуючи свою поведінку днем народження, першим ділом вижебрували на абабагаламагівському стенді у вуйка Івана якусь дитячу новинку.
Все-таки зі словами треба поводитися відповідальніше от що я усвідомив цього літа в Португалії. Тобто якщо справді ставитися до слів відповідально не усвідомив, а відчув усім своїм тілом, усіма його зовнішніми і внутрішніми органами, тканинами і клітинами, усією його сенсорною системою, в існуванні якої я раптом сильно засумнівався.
Навряд чи люди, хоч трохи знайомі з абеткою, можуть не пам'ятати цих суворих слів. Бо саме їх вимовила найсимпатичніша героїня світової літератури, коли усвідомила, що у неї на відміну від інших дітей не буде канікул.
Так вона і підступає старість. Не було, не було і раптом виникає бажання побачити ще хоч раз їх усіх. Тих, у кого списував хімію чи фізику, і тих, кому підказував подвоєння приголосних чи відмінювання неправильних дієслів.
Отак сидиш у хаті, щось перекладаєш, редагуєш, тиждень сидиш, два. А тоді зауважуєш розпачливо, що закінчуються кава й сигарети. А кава й сигарети самі себе не куплять, мусиш по них вийти. Минулого, пригадуєш, разу, як виходив, то страшно змерз: під ногами чавкало, з усіх боків підвівало і заліплювало писок чи то вишневим цвітом, а чи мокрим снігом чимось таким.
Рівно півжиття тому, в четвер, я одружився. Крім того, пам'ятаю про своє весілля таке: надворі була огидна погода, в церковному календарі Великий піст, в економіці й політиці велика криза. Я був у джинсах і светрі, наречена аналогічно.
У нас то ще не дуже, бо ми бідні. А деінде в світі сильно ширяться аристократичні звичаї. Вже й газети про це пишуть. Нечуваними, пишуть, темпами зростає популярність опери. Просто якась колоратурна пошесть, пишуть, не інакше.
Починається. Не встигли поставити, а вже винось. І знову я. Бо така вже, видно, моя доля. Вічний салабон. У всьому. Деінде трапляються, мабуть, якісь кадрові зміни, оновлення колективу, а я років 15 пропрацював на університетській кафедрі й весь той час залишався там наймолодшою особою чоловічої статі.
Та хоч не мучилася довго. Такий обширний інсульт, що й до тями не приходила. Пару днів і нема. Інсульти вони всякі бувають. Мене колись прямо за рульом вхопив. Але нічо, я вспів притормозити, з'їхав потиху на обочину, а до врачів аж назавтра пішов.
Один усе ще відносно молодий, але вже знаний не лише в Україні літератор нарешті оженився. І, як заведено в таких щасливих випадках, вирушив у запаморочливу шлюбну подорож. Вирушив, щоправда, сам, але все одно в запаморочливу: Сполученими Штатами Америки й Канадою.
У вересні за парту, а вже в жовтні на лікарняну койку. Таким, відколи себе пам'ятаю, був і, схоже, залишається алгоритм мого життя. Ну, тобто з партами я врешті-решт, як широко відомо в обмежених колах, зав'язав.
Не всі, звичайно, а хоч деякі. Принаймні ті, хто якось пов'язаний з освітою. Я, щоправда, з нею не пов'язаний уже давно. А все одно у ці перші вересневі дні прокидаюся з бентежним відчуттям: проспав, не виконав домашнє завдання, не підготувався до лекції, Господи, підніми мені трохи температуру, бодай на градус.
Є такий вираз: абсолютне минуле. Таємний радник Йоганн Вольфґанґ фон Ґьоте, кажуть, любив його вживати. А Міхаїл Бахтін на цьому абсолютному минулому цілу теорію жанру епопеї вибудував. На відміну від звичайного, абсолютне минуле в якийсь момент опиняється для нас за муром незворотних змін, що й унеможливлює його повторення.
Про літературу я твердо знаю одне: персонажі хоч позитивні, хоч негативні мають можливість написати щось про своїх авторів значно рідше, ніж автори про своїх персонажів. Тож коли така нагода нарешті випадає, гріх нею не скористатися.
Вам хотілося б знати, хто такий Збігнєв Ковальський і яким чином я потрапив на фольклорний фестиваль до Польщі у складі жіночого театру народних традицій "Чернівчанка". На жаль, мусите потерпіти, бо далеко не на всі з цих питань я можу відповісти.
Одна молода і дуже симпатична літературно-освітня організація нещодавно попросила мене сформулювати основні правила написання колонок. Я, звичайно, спочатку відповів, що ніяких правил тут не існує, бо писати колонки можна як завгодно і про що завгодно, аби лише коротко, сильно й не дуже страшно.
Вічно тобі недогода, каже мені дружина і має не 50, а всі 100 відсотків рації. У неї, щоправда, на відміну від мене, давно лежить у шухляді біометричний паспорт, але не в цьому річ. А в тому, що я сиджу і згадую всілякі історії з допотопних візових часів.
Хто читає перекладну літературу, той здогадується, що перекладати її можна по-різному. Я, наприклад, роблю це так. Беру, скажімо, книжку Марека Гласка "Красиві двадцятилітні" і перекладаю. Бо так розумію свій мовний обов'язок: перекладати улюблених авторів.
Відколи світу й сонця, у березні треба було поминати Шевченка. А оце віднедавна до Тараса Григоровича долучився Крим. Теж тепер вічно житиме в пам'яті народній. І теж переважно у березні, коли його не стало.
Ганьба, звичайно, але точно знаю, що не лише я такий. Бо це сьогодні Люблін для мене одне з найулюбленіших міст у світі. А ще не так давно було інакше. Десятки разів, їдучи до Варшави чи назад в Україну, я виходив покурити на одному з найнекомфортніших у світі автовокзалів, скривлено оглядав халабуду з прилеглим до неї асфальтованим пустирем, де метушилися схожі на шахідів українські сигаретні оптовики та ні на що не схожі польські перекупники, і думав: оце така ваша Європа? Та в Магадані 20 років тому автовокзал мав цивілізованіший вигляд.
Наприкінці минулого року до мене з Німеччини заїхав назвімо його так родич. Тобто він наш, українець, але вже кілька років працює лікарем у Німеччині. Молодий, значно молодший за мене. Заїхав, залишив авто на німецьких номерних знаках у дворі, переночував.
Цю душевну жіночку звати Реґіна, і вона працює в лікарні. Лікарня досить велика, а містечко маленьке. Маленьке і дуже тихе німецьке містечко Нордгорн на самому кордоні з Нідерландами. Воно й схоже на Нідерланди: потемніла цегла, удвічі вищі за будинки гострі черепичні дахи, канали, човни, горизонтальні дощі, нелякана фауна в міському парку… Моя Nokia замучилася там есемески отримувати: вийдеш у коридор вітаємо в Німеччині, повернешся в палату вітаємо в Нідерландах.
Двоє втомлених чоловіків сидять на призьбі старої хати і мружаться на останнє жовтневе сонце. Вони обоє народились у цьому селі і знають один одного довше, ніж пам'ятають самі себе. Тільки перший той, на чиїй призьбі вони сидять давно став міщуком.
Уже стільки разів цитував, щоможу ще раз: "Центральноєвропейський страх історично коливається між двома тривогами: німці йдуть, росіяни йдуть". Азгадалося, бовпродовж минулого тижня тричі довелося взяти участь удискусіях про війну натлі культури йкультуру натлі війни.