Тягнемо великий алюмінієвий бідон. Володька крекче:  Ох і важкий, зараза. Цікаво, що там?  Мед, кажу коротко, щоби не тратити сили на розмову.  Та ну, товариш не вірить.

Давай заглянемо.

Відкриває кришку й лізе в бідон. Мед стікає по руці повільним апетитним струмком. Володька з насолодою облизується.

Де не візьмися, білим вантажним "Мерседесом" вискакує з-за повороту управляюча Ева.

 Закрили бідон і понесли на місце! командує. Дивиться на Володьчину брудну руку.

 Ходи-но попукай, а тоді неси.

Ми переглядаємося. Не розуміємо, що це значить. Ева дивиться ­суворо, а товариш губиться. Я здогадуюся, що "пукати" це сполоснути.

Ми в Польщі на заробітках кілька днів. Мову знаємо кепсько. Час від часу втрапляємо в халепи.

 Я злякався, а вона як поліцай над душею, попукай, попукай, миє руку Володька.

Після обіду отримуємо нове завдання:

 Підете на третій поверх, візьмете диван, закинете на футбольні ворота й гарно витріпаєте. Потім занесете назад.

Пробую огризатися.

 Але ж він важкий!

Ева невблаганна.

 То два таких дужих хлопа не закинуть диван? обурюється.

Дивуюся. "Може, в Польщі тріпають дивани, а в нас ні", думаю.

Диван просто бомба. Антикварний, важкий. За 20 хв. ледве стягуємо його на перший поверх. Не уявляю, як закинемо на ворота. Та й складеться він в інший бік. А як тріпати?

Бог посилає нам кухарку Моніку.

 Що ви в біса робите? дивується вона.

Я розказую про наказ від Еви. ­Дівчина сідає на диван і заливається сміхом.

 Це не диван. Це версалька. Диван ось.

Показує на килим, що лежить на підлозі.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...