Скутість перших хвилин зустрічі випускників розвіює Вовка Мельниченко. Він приїхав з Америки. Розповідає історію про кабана.  Прилетів я в Бориспіль і першим ділом дзвоню до Сашка Моторного, каже.

"Сашко! наказую. Мордуй кабана!" Сашко проситься під милий бік. Мовляв, ще пару днів хай підросте. Телефоную разів п'ять. Усе те саме. Кабан росте. Коли вже сиджу в літаку на Америку, лунає дзвінок. Сашко заколов кабана й зве покуштувати.

Усі сміються, бо кабан це тема, яка найбільше об'єднує українців.

Володя Дорофєєв приїздить одним із останніх. Згадуємо історію про ящик ситра. Колись у школі ми домовилися про матч у шахи. Я виграв поєдинок із 10 партій. Володька підбив мене зіграти таку саму ставку в карти. Спочатку я програв свій ящик, а потім іще один. Образився і ситра Володьці не купив.

 Юрасику, бігом по ситро, сміється.

Від "Юрасика" мені стає особливо приємно. Так мене звала лише мама й однокласники.

Володька питає про дітей. Хвалюся, що донька-одинадцятикласниця знає три іноземні мови.

 Слава Богу, в неї не наша Мері викладає, згадую покійну класну керівничку Марію Денисівну.

Володьку це зачіпає за живе. В ньому вона розчарувалася. А коли Мері розчарувалася все, можна ставити хрест, гарного ставлення не повернеш.

 Яка Мері? обурюється Володька. Вона мене колись до школи без батька не пускала. Усі наші провини записувала до зошита. Тому вона не Мері, а Мері Блекбот!

Ми заливаємося сміхом від шкільного гумору. Це була її кличка. Як я міг забути! Мері Чорна Дошка так лише в школі можуть придумати.

Наступного ранку я прокидаюся важко. Згадую, що моїй дружині треба в Черкаси. Володя вранці обіцяв заїхати.

 Тільки не називай його Вовочкою, кажу Надійці на дорогу. Ми так його в дитинстві дражнили. Почує й занесе на чорну дошку.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...