Уперше в житті ми із сусідом ­Сашком на Київському вокзалі в Москві. Привезли 10 коробів масла. У жовтні 1994-го різниця в цінах між райцентром на Черкащині і російською столицею космічна. Доки вивантажуємося, двоє поряд зчиняють бійку.

Споглядаємо її, роззявивши роти.

 Менты, раптом каже один із бійців.

Вони раптом обіймаються і неспішно йдуть геть. На спорожнілому пероні залишаємося ми із Сашком.

 Что здесь происходит? чути міліцейський бас.

Не вірять жодному нашому слову. Сашка залишають сторожувати масло, а мені наказують пройти до відділку.

 Покажи паспорт.

Паспорт у мене ще старий радянський.

 А это что такое? на першій сторінці вгорі чорнилом проставлено штамп "Україна". Независимые хохлы масло в Москву прут? Да у нас тут новозеландское.

Капітан крутить у руках мій документ.

 Ладно, иди гуляй. За паспортом завтра придешь.

Я ціпенію. Що маю робити добу в Москві без документів? Навіщо забрали? А раптом не віддадуть? Згадую історію хлопця з Тального, який після втрати паспорта повертався з Москви в Україну пішки по шпалах.

Бреду до Сашка. Несемо товар у камеру схову. Мене мучить думка про паспорт. Наважуюся піти попросити.

 Еще раз придешь закроем.

Я вже не хочу ніяких грошей. Ледве дожидаюся ранку. Збуваємо масло якимсь азербайджанцям за півціни. Наш поїзд о 13. 00. Сашкові продають квиток, а в мене немає паспорта. Іду знову. Лейтенант довго риється в шухляді, нарешті дістає мій документ. Гукає капітана. Той саме дожовує. Видно, я перервав йому обід.

 Продал масло? обтирається. Да ладно, не бойся. Фомин, отдай ему паспорт.

Вискакую з відділку. Дивуюся, що не забрали гроші.

 Щось вони добрі сьогодні, тішуся. Мабуть, уже заробили на хліб із новозеландським маслом.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...