фото показано с : 24tv.ua

Якось під час церковної служби чоловік, що стояв поруч у храмі, почав закочувати очі і крутити головою. Після цього він закрив обличчя руками. Це не був акт звільнення від злого духа, мій сусід просто не міг приховати своєї реакції на проповідь священника.

Той говорив, вдаючись до сумнівних порівнянь і маніпуляцій, намагався викликати почуття провини, повторювався і суперечив самому собі. То був виступ людини або геть неосвіченої, або ж з унікальним талантом неспроможності публічного промовця. Говорив священник, а соромно було людям.

У церковних християнських службах є обряд проповіді. Це промова, яка ґрунтується на прочитаному уривку з Біблії, під час якої священник звертається до пастви з посланням чи повчанням на відповідну тематику. Часто проповідь може бути присвячена також актуальній суспільній темі, паралелі якої церковні служителі шукають у Святому Письмі і висновують певний посил до вірян. Що і як висловлюють священники під час таких орацій, якість тих промов – одне із найкращих свідчень про стан справ у Церкві.

Добре пам’ятаючи враження і реакції від слів того священника та час від часу поновлюючи ті спогади через нові недільні проповіді у різних храмах, я запитав якось знайомого семінариста на останньому курсі навчання – чому б до такої промови не підготуватися? Продумати наперед детальний план, підшукати аргументи, виділити акценти? Зрештою, написати текст, а потім використовувати його як шпаргалку. На ці запитання семінарист-випускник без вагань відповів, що готується хіба той, хто не має таланту імпровізації.

Церква є вельми неповороткою інституцією щодо своєчасного реагування на виклики часу. Затиснуте у рамках строгих традицій, вікових догм і бюрократії духівництво часто просто не встигає адаптовуватися і відповідати на запитання: які найактуальніші завдання стоять перед сучасними священниками? Як сьогодні служити так, аби якнайкраще достукуватися до сердець вірян? Як знаходити відповіді на духовні потреби інформаційного суспільства? А найголовніше – як не нашкодити?

Особливо такі запитання актуальні в Галичині – традиційно релігійному регіоні, де має значний вплив УГКЦ. Греко-католицька церква впродовж минулого століття вагомо долучилася до збереження української ідентичності тут. Це був промінь серед комуністичного мороку, який мав у собі й інтелектуальну складову. Проте аби зберегти авторитет і значення сьогодні – героїчної історії, звісно, недостатньо. Церкві треба змінюватися відповідно до змін у суспільстві і таки знаходити відповіді на питання, що вище.

Натомість впродовж останніх років один за одним стаються гучні скандали, які свідчать, що з імпровізацією священників усе погано не тільки на рівні недільних промов у храмах.

Один із найгучніших випадків трапився у травні 2019-го, коли у Славському місцевий священник з громадою знищив сторічні розписи Модеста Сосенка і Юліана Буцманюка в храмі Успіння Пресвятої Богородиці. «Поремонтували» там заразом і підлогу, викинувши стару плитку, виготовлену ще на фабриці Івана Левинського.

У березні 2020-го в селі Черниця на Львівщині місцева громада розібрала руїни старого костелу. Цеглу з храму акуратно поскладали купками, щоб віддати на потреби місцевої греко-католицької парафії. Ще через два місяці в селі Дуброва Львівської області спотворили ландшафт, ймовірно, середньовічного городища. Там, в історико-культурному заповіднику, зробили земляний насип, на якому поставили сумнівної якості фігурку Матінки Божої. Один з аргументів встановлення – священник дозволив.

«Досвід християнських церков у побудові громадянського суспільства» – так називається звернення, яке підписали представники українських Церков у 2008 році. У ньому йдеться про те, що «свобода це не вседозволеність і сваволя, це – відповідальність за кожний вчинок, пошана до власної гідності та гідності кожної людини». Та попри те на повідомлення про шкоду від дій недолугих священників від церковників послідовно немає публічної реакції. Мовчить, наприклад, Глава УГКЦ, який міг би не тільки засвідчувати неприпустимість таких дій, а й пояснювати, чому вони стаються.

Так Церква сама себе дискредитує, як інституцію, що декларує важливість відстоювати справедливість і претендує на учительську роль у цьому процесі.

Та найрізкіше зіткнення Церкви з громадянським суспільством оприявнилося в Українському Католицькому Університеті. Там 2010 року заснували Школу журналістики. Майже одразу Школа стала найкращим в Україні середовищем з підготовки медійників. За десяток років там випустили близько півтори сотні журналістів, які працюють у різних сферах провідних українських ЗМІ. Це дружня спільнота з принципами та цінностями, яка щодня долучається до формування зрілого українського суспільства.

Проте виявилося, що ті цінності, які творили у Школі журналістики, не були цінними для керівництва УКУ. Вже за кілька років почали з’являтися претензії до журналістів, потім виникати конфлікти. Зрештою, з програми змусили піти її засновників, без яких проєкт почав згасати.

1 червня на сайті УКУ опублікували новину про зміни в структурі Школи журналістики. А також про призначення новою керівницею особи, професійна порядність якої під великим знаком питання.

Переміни у ШЖ УКУ можна порівняти з «реконструкцією» храму у Славському. Тільки зі шкодою в неймовірно більшому масштабі. Бо якщо вести мову про давню необхідність у державі якісних реформ, то саме освітня є ключовою і найнеобхіднішою. Водночас в УКУ фактично знищили одну з найкращих в країні освітніх ініціатив.

Ніщо так не наближає греко-католицького священника до образу московського попа, нахабного і примітивного, з дрімучою «мудрістю» зашкарублого православ'я, як уявлення, що він володіє авторитетом по замовчуванню. Як впевненість у власній правоті вже через те, що належить до Церкви, яка в минулому пережила катакомбне існування у протистоянні з комуністичним режимом. Як уявлення, що накинутий на плечі фелон зі символами, які носив Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий, є гарантією непомильності.

Такі бентеги, звісно, є похідними від самого суспільства. Адже священники з їхніми і чеснотами, і вадами є вихідцями зі своїх середовищ. Тому аналогічно до влади можна сказати, що українці мають таку Церкву, на яку заслуговують. Проте щодо священиків (коли порівнювати з політиками) хотілося б мати бодай ілюзії.

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...