Давай! висовується з-під шарів шкіри й хутра лисуватий чоловічок у татуюваннях. Здригаюся з несподіванки.  Давай-давай, не стой покупай! Сумнівів нема, це до мене. Ми гуляємо торговельним променадом турецького курортного містечка біля Сіде.

Попереду й позаду десятки яток. Турецькі продавці напівсонні, попивають міцний чай.

 Guten Abend! звертаються до нас. У цьому регіоні відпочивають переважно німці.

Мустафа інакший, тримав ятку в Анталії. А там переважно слов'яни. Тому він одразу нас ідентифікував. Радіє, аж підскакує.

Не встигла отямитися, як уже стою в білому хутрі.

1500 евро, как для вас! розцвітає Мустафа. Продавці, що не знають російської, споглядають із заздрістю.

Скидаю світле хутро, а мене вже загортають у червоне. На ньому цінник 1200.

 Чооок гюзель! верещить Мустафа. Теж бачу, що червоний мені личить. Продавець не здається:

 Цена для Европы. За 500 бери.

Чорна, зелена і смугаста дублянки теж чекають, аби їх поміряла. На все для мене знижки.

Але шуба мені не треба. Тоді він робить страшні очі й тицяє у газетну вирізку. Здогадуюся, що там написано про рекордно холодну майбутню зиму в Росії. Кажу, я з України, маю пуховик. Мустафа надуває губи.

 Давай серьезно, друг, ­шепоче мені на вухо. Він продасть мені ­дублянку за 300, бо мав коханку в Харкові. Кажу, надто дорого. Збираюся йти.

Поряд гуляють німці. Раз по раз споглядають цінники. Не торгуються, жодної емоції на обличчі. Турки до них не підходять.

 Скучно! в нього на очах сльози. Приходи, шубу тебе подарю. Сто евро почтой вышлешь потом. Реклама! Чтобы сюда русские ехали. Очень-очень скучно.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...