Є три стадії потрапляння під дощ. Перша сховатися й перечекати. Друга бігти додому з надією не намокнути зовсім. Моя улюблена остання. У дитинстві із сусідом Дімкою пішли купатися на ГЕС у Гордашівку.

Він щороку приїздив із Росії на літо до діда й баби. Ледве залізли у воду, як насунула невелика хмара. За кілька хвилин затулила все небо. Дощ улупив як із відра. Ми брели полями байдужі до зливи: на одягу не було сухої нитки, а за ногами тяглося по кілограму болота. Потім вибралися на дорогу, але водії не брали нас мокрих і брудних.

Замість 40 хвилин йшли години дві. Вдома всі збилися з ніг у марних пошуках. Спересердя сусідський дід зняв паска і добряче всипав онуку так, ніби Дімка був винен, що потрапив під дощ. Я спробував заступитися, але старий мене й слухати не захотів.

А це вихідними був у Тальному. Пішов на цвинтар і потрапив під зливу. Я подався навпростець і наткнувся на могилу Дмитрового діда.

Із часом ми стали такими друзями, якими не були з його внуком. Дід допомагав господарськими порадами, а я виконував за нього важку фізичну роботу. Разом дивилися футбол і пили виноградне вино.

Чомусь захотілося розповісти дідові Олексію історію його родини. Лило, як із відра, а я стояв і говорив:

 Ваша жінка прожила заледве рік після вас. Не витримала розлуки. Згодом у хату переїхав старший син із Донбасу. Побув два місяці й помер від інсульту. Невістка мучилася самотністю на чужині й протягла так кілька років. Із початком війни менший син не приїжджає в Україну, бо боїться бандерівців. Зате внучка з Луганська пересиділа тут її перші два роки.

Увечері в порожній хаті стало важко на душі. Боявся, що наговорив діду Олексію зайвого. Так, ніби він дійсно щось міг чути.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...