фото показано с : 24tv.ua

От ми й маємо нового главу держави. Згідно з результатами підрахунків 96,16% виборчих бюлетенів, за Володимира Зеленського проголосувало 73,14% українців, котрі взяли участь у виборах, за Петра Порошенка – 24,53%.

До радості одних наших співвітчизників і до розпачу інших. Але нам своє робить.

Дива, на яке сподівався Порошенко і його тверді прихильники, не трапилося. Надія була на те, що виборець опонента хоча б в останній момент, хоча б перед кабінкою для голосування схаменеться, отямиться, налякається мати майбутнім головнокомандувачем актора-коміка, репрезентантом держави «голограму», «героя серіалів», найвищою посадовою особою «кота в мішку». Не злякався.

В останні дні перед виборами почала з’являтися в соціальних мережах якась підпільна квазісоціологія, яка нібито демонструвала, що чинний президент уже дихає в потилицю своєму конкурентові. А якщо тенденція збережеться, то дожене й пережене його. Усе це виявилося фейком.

А от серйозна соціологія в Україні дійсно продемонструвала свій високий рівень. Ті, здавалося б, неймовірні прогнози про 70 плюс і 30 мінус виявилися не фантазією демоскопів, не «проплаченими результатами», а реальними рейтингами кандидатів. Тож можемо говорити, що ця виборча кампанія стала ще й тріумфом соціології. І це вже великий здобуток демократії та громадянського суспільства в Україні.

Другим здобутком слід вважати реально чесні і прозорі вибори. Хай не на всі 100%, хай там і були зафіксовані окремі порушення, але всі вони були надто несуттєвими, аби хоч мінімально вплинути на перебіг виборів. У минулому залишилися різноманітні «каруселі», підкидання бюлетенів, інші фальшування. Міжнародні і внутрішні спостерігачі висловили цілковите задоволення електоральним процесом.

Мені ж особисто найбільше сподобалося, що Петро Порошенко визнав свою поразку ще до офіційного оголошення результатів виборів і привітав свого опонента з перемогою. Так він продемонстрував новий для України й характерний для західних демократій рівень постелекторальної поведінки політичних лідерів. Цим все ще чинний президент дав теж зрозуміти, що не має наміру ні оскаржувати результати виборів у суді, ні тим паче влаштовувати якісь майдани. Передача владних повноважень відбудеться спокійно, виважено й гонорово.

Як би ми не критикували Петра Порошенка, буде трохи сумно, що він відходить зі своєї посади. Все ж він був далеко не найгіршим главою держави, чудово репрезентував Україну у світі, послуговуючись бездоганною англійською мовою. Він очолив державу в найважчий для неї час, зумів її зберегти, вивести з кризи, забезпечити хай невелике, але все ж зростання. Порошенко закріпив рух України до Євросоюзу й НАТО. Це був перший глава держави, за котрого було не соромно, коли він виступав на найвищих міжнародних майданчиках, спілкувався з лідерами держав й авторитетних організацій. Варто також визнати, що його роль була визначальною в отриманні Україною безвізу з ЄУ і Томосу.

І чого вам ще треба було від президента, чим він ще вас не задовольнив, що ви, невдячні, віддали за нього так мало голосів у другому турі виборів? Сором сказати, навіть цитаделі українського націоналізму – Тернопільщина й Івано-Франківщина – віддали перевагу російськомовному Зеленському. І тільки Львівщина продемонструвала, що вона semper fidelis Петрові Олексійовичу, котрий уже навіть навчився дякувати комусь, а не когось (так, обмовки ще трапляються, але то лише від переживань).

А якщо серйозно, то дивом є вже й те, що Порошенко взагалі потрапив до другого туру з таким шаленим антирейтингом. Корупційні скандали, які перманентно виникали навколо нього, сумнівні «сліпі трасти», «Панамське досьє», провальна кадрова політика, намагання тиснути на антикорупційні органи, зловживання владою тощо зробили свою «чорну» справу, відвернувши багатьох мислячих людей від симпатій до чинного президента. Хоча потрібно також визнати, що переважна більшість електоральних антипатиків Петра Олексійовича сформувала свою позицію не на основі наведених закидів, а дивлячись на газові платіжки, курс долара чи втрачаючи право на «євробляху». Хоча в цьому аспекті президент Богу душу винен.

Проте в будь-якому випадку переважна більшість українців засвідчила на цих виборах своє прагнення до оновлення й обов’язково з новим президентом. Але хто він, цей новий глава держави? Які його наміри, які пріоритети, цінності, яка команда?

Зеленський і досі є все тим же «котом у мішку». Треба віддати йому належне, він вправно на дебатах використав цей мем, заявивши в бік Порошенка, що, мовляв, краще бути котом у мішку, ніж вовком в овечій шкурі. У цю тезу повірив український електорат, віддавши явну перевагу першому над другим. Але скільки ще ми будемо акцептувати цю «мішкову» закритість?!

Ми чуємо лише окремі короткі програмні тези від Зеленського. Він запевняє, що дотримуватиметься курсу на ЄУ й НАТО. Але зразу ж ставить свою обіцянку під сумнів, говорячи про референдум. А ми ж бо вже знаємо, що ніде так не маніпулюють громадською думкою, як на референдумі. От взяти бодай для прикладу Велику Британію, де 2016 року було проголосовано за Brexit. І що далі? Країна зайшла в глухий кут і вже не може ні вийти з ЄУ, ні залишитися. І ніхто досі не знає, як події розвиватимуться далі. Але всі вже знають, що на референдумі відбулася шалена маніпуляція, яка завдала шкоди і Сполученому Королівству, і Європейському Союзу.

Далі, Зеленський стверджує, що захищатиме українську мову. Сподіваємося, хоча важко вірити в таку обіцянку від людини, котра, проживши сорок років в Україні, лише на 41-му зважилася вивчати державну мову. Незабаром побачимо, чи не встромлятиме Зеленський патики в колеса, під час ухвалення закону про мову, чи підпише його.

Загалом від Зеленського поки що, на жаль, не було жодного позитивного сигналу, який свідчив би про те, що він готовий рішуче обрубати всі негативні тенденції, які дісталися йому в спадок від Порошенка, і продовжити всі позитивні. Таким сигналом була б презентація позитивних персонажів у його майбутній президентській команді. Але досі й уся команда нагадує радше кота в мішку.

Пригадаймо, як ще в березні Зеленський намагався продемонструвати, що в його команді є такі шановані реформатори, як колишній заступник генерального прокурора Давід Сакварелідзе чи екс-міністр економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавичус. Але от нарешті 18 квітня Зеленський вийшов у прямий ефір на каналі «1+1» в програмі «Право на владу» й репрезентував «свою команду». А в ній ні Сакварелідзе, ні Абромавичуса. А хто ж тоді замість них? Невідомо. Ну, добре, репрезентовано команду молодих реформаторів, включно з майбутніми міністрами оборони та закордонних справ. Але…

На прес-конференції після звитяжного другого туру Зеленський дає зрозуміти, що й та команда була таким собі напівжартом. Тобто хто реально творитиме політику в президентській команді – так і залишається таємницею. Переможець виборів заявив, що бажає відставити з посади генерального прокурора одіозного Юрія Луценка. А хто замість нього, якщо Сакварелідзе випав? Поки що жодної відповіді.

Загалом ми й надалі чуємо від Зеленського і його команди лише обіцянки боротися за все добре проти всього поганого. Можемо припустити, що це була така виборча тактика, як стверджував Сергій Лещенко (теж персонаж, котрий нібито й був у команді Зе, але потім випав з неї), «стратегія перемоги». Сподіватимемося, що тепер, коли всі виборчі баталії позаду, коли справу вирішено, ми почуємо більше конкретики і про команду, і про перші кроки на президентській посаді, і про стратегічні цілі.

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...