Війна в режимі наживо спонукає стежити за новинами майже цілодобово. Це дається легше, коли інформація загальна. Втім, іноді вона персоналізується. Слухаю онлайн-марафон "Єдині новини" й чую, що Балаклію на Харківщині окупували рашисти.

Одразу згадую Сергія. Він народився за 10 кілометрів звідти. Ми разом навчалися в аспірантурі, а згодом працювали. Ходили на презентації книжок одне одного. Потім професійні дороги розійшлися.

Пишу йому в месенджер, але відповіді немає. Вирішую зателефонувати. Розповідаю про почуте й запитую, чи живий-здоровий. Зазвичай бадьорий Сергіїв голос у слухавці звучить збентежено:

 Ти знаєш, стрімко й несподівано все сталося.

Виявляється, до останнього був у своєму селі. Навіть, коли його зайняли окупанти. Але світ не без добрих людей. Сусіди переказали, що селом ходить рашистський "поліцай" і випитує, "де живе журналіст".

 Після цього ми з дружиною городами втекли із села. Зараз у родичів. У безпеці, розповідає Сергій. Найбільше шкода не речей, а спогадів, які в них живуть. Мій дім окуповано. Гірко й образливо, що там загарбники. В найгіршому сні не міг цього уявити.

Запитую Сергія про доньку й сина.

 Іван встиг виїхати на Захід. А Тіна залишилася в Харкові. В облозі, із сумом говорить Сергій. Зв'язок є, але багато не говоримо. Розмови перехоплюють. Не хочу їй нашкодити.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...