Я мало розуміюся в сільському господарстві, але коли весною довго немає дощу починаю непокоїтися.  У вас не було дощу? телефоную з Черкас сусідам Володьці й Сашкові. Це почалося давно.

Кажуть, рання осінь 1945-го в нашому райцентрі була суха. Баба брала за руку мою 7-річну матір і йшла на вокзал. Чекала діда з війни. Додому поверталася плачучи.

 Доню, коли повернеться наш тато? питала.

Мала відповідала без сумніву.

 Коли буде дощ!

Якогось дня пустилася страшна злива. Баба нікуди не пішла. А увечері дід Пилип постукав у вікно.

До війни він був учителем у селі Мошурові. З фронту не любив писати. Його колишні учні та їхні батьки теж були небагатослівні. Половина з них додому не повернулися. 9 травня я сідаю перечитувати їхні останні листи, зібрані у книжку.

Леонтій Коломієць загинув 27 січня 1945 року в Угорщині. Останнього листа написав дружині.

"Здрастуй, моя Настюша і мої діти. Настюша, ти мені часто снишся уночі. Чи, може, дома шось не в порядку?"

Андрій Пономаренко перед смертю писав дружині Марії:

"Добрий день або вечір, моя дорога дружина Маша! Я думаю, ти знаєш, що служба моя хороша, тільки одне погано, що кривий. Бігати не можу, Гітлера доганяти. Вислав би тобі грошей, так у нас гроші не такі, а угорські. Але я узнаю, чи можна замінити. Як живий буду, вишлю. Бо ти знаєш, яке наше життя два шаги від смерті. Вибач, що погано написав, бо пишу до лопатки в окопі. Кузьма Білан є живий. Майборода та Мазур убиті".

Панас Чукало загинув 29 квітня в угорському Секешфегерварі. За тиждень до смерті написав прощального листа доньці:

"Здраствуй, дорога Пашо. Сповіщаю, що я живий і здоровий, але життя моє хвилинне. Зараз сижу в окопах на передовій і чекаю смерті з хвилини на хвилину. Добре, коли б це письмо не було останнім. Пока, дочко, прощай. Прости, може, чим образив. Споминай мене. Цілую крепко".

Коли дочитую до цього місця, завжди плачу. Шкодую, що на всіх дощу не вистачило.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...