Я домовився, каже влітку 2001-го сусід Володя. Женька будує дачі під Варшавою. Бере мене на два місяці. Мені заздрісно. За два роки до цього ми разом рік працювали в Польщі. І ось він їде, а я залишаюся.

Дзвоню до Жені.

 Юрко, роботи немає, а людей багато.

Вирішую їхати в Польщу навгад.

"У Варшаві накуплю газет і дзвонитиму. Хтось та погодиться взяти", думаю.

До Львова добираємося разом. Далі сідаю в поїзд до Варшави. Там починаю мордувати роботодавців.

Видзвонюю три картки, а роботу не знаходжу. Ночую на вокзалі. Занепадаю духом. Зранку знову стандартні відмови. В обід остаточно втрачаю надію. Їду на автостанцію. Купую квиток до Львова. Бачу, старий ЛАЗ вирулює на вокзал. Останньої миті йду до телефонної будки й дзвоню Жені.

 Як приїде Володька, скажи, що я повертаюся в Тальне, прошу.

 Їдь до мене. З'явилася робота. Але складно добиратися.

Женя довго розповідає, як ­їхати в напрямку Стальової Волі, де виходити і пересідати.

Розмова переривається, у ­слухавці пікає. "Karteczka

zuz. y­ta" пише.

Вискакую з будки й біжу купувати нову.

 Пан украінєц? запитує на виході лисий дядько. Мій син гостро потребує робітника. Треба цементувати доріжки, сторожувати. Жити за 50 кілометрів від Варшави. Зараз я тебе довезу, пропонує.

Вагаюся. Поляк дивиться благально. Вирішую їхати з ним.

Дорогою весело розмовляємо. Пан хвалить мою польську. Я тішуся. Раптом телефонує його син вже має робітника.

Лисий висаджує мене з машини просто посеред поля. Тицяє в руки 20 злотих.

 Доїдеш до Варшави, говорить.

Бреду, як у тумані. Кляну себе, що відразу не поїхав до своїх.

"І де їх тепер шукати?" думаю.

Доходжу до найближчого перехрестя й чекаю автобуса. За хвилину туди велосипедом приїжджає Женька. Від здивування втрачаю дар мови.

 Ти перший, хто добрався самостійно, каже. Решта блукали, і я за ними таксі відправляв.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...