2020-10-14 10:20 |
Французький легіонер на західному фронті українського театру
Французький режисер Жуль Одрі у період карантинних обмежень та кольорових зон опинився у Франківську. Дотримуючись правил соціальної та санітарної безпеки, він працював відразу над двома театральними проєктами: В«Мадам ЕленВ» та В«Гоголь-кабареВ».В
В«Мадам ЕленВ» вже вийшла до глядача на малій сцені театру. Це Вистава на основі життєвих історій реальної людини, Елен Боєчко (Максимич), яка народилася у сім’ї українських емігрантів у Реймсі (Франція). 3годом родина переїхала на Тернопільщину, а потім Франківськ, де пані Елен згодом викладала французьку мову. Жуля Одрі щиро вразило, що ця жінка за довгі роки не забула рідну мову і не зрадила своїй мрії колись знову побачити рідну Францію. Таким чином, нова вистава як символічний квиток для мадам Елен, театральна подорож з України до Франції (і назад), у часи дитинства.В
Про самого Жуля, до речі, теж колись можна зробити документальну виставу. Про те, як він зухвало руйнує стереотипи: буцім, тільки українці шукають роботу в Європі...
Тут якраз навпаки. З валізою книг, без зайвого скарбу і без тривалих драматичних роздумів він щеВ два роки тому переступив поріг українського закладу культури на українському Заході, коли зважився стати головним режисером Франківського драмтеатру.
Тим часом, у Франції його знають, як продюсера, режисера, художнього керівника паризького театру Future Noir.В
Україну він відкривав для себе, коли брав участь у театральних ініціативах Богдана Струтинського (міжнародний фестиваль молодих режисерів) та Стаса Жиркова (антитоталітарний проєкт В«Сьогодні вечері не будеВ» в театрі В«Золоті ВоротаВ»).
Вже згодом – Франківськ, коли до співпраці Жуля запросив художній керівник західних франківців Ростислав Держипільський. Спочатку була вистава В«КалігулаВ» за Альбером Камю. Тепер – В«Мадам ЕленВ» про метаморфози української еміграції. Наразі триває робота над новим проєктом В«Гоголь-кабареВ» на основі творів та листів Миколи Васильовича Гоголя.В
Якось посеред ночі він телефонує мені і просить перекласти для нової вистави листи Гоголя українською.В
Перекласти їх можна. Але чомусь завжди виникає внутрішня тривога, коли дотикаєшся до гоголіади. Попередньо тягне обійти п’ять церков і попросити дозволу у самого автора, який, як то кажуть, був на короткій нозі з князем темряви. Але то таке, зовсім інше...В
Головне, що француз сьогодні у полоні свого українського Гоголя, він шукає форму, стиль, вибудовує концепцію.В
Очевидно, активна і продуктивна робота в Україні хоча би частково розганяє над ним хмари ностальгії за рідною Францією. А там – батьки, кохана, рідний театр і творчі однодумці. До речі, в свій паризький театр Жуль час від часу літає на репетиції, на деякі вистави.В Той театр допомагає йому матеріально. Бо на зарплатню головрежа в Україні прожити нереально.В
Коли вкотре режисер збирає свою валізу на Париж, красуні-дівчата Франківського театру іноді наспівують йому мотив-парафраз популярної української пісні 90-х:
– Жуль Одрі, Жуль Одрі, повертайся в Україну!В
– Жуль Одрі, Жуль Одрі, ти для мене ти – єдиний!В
Отак він і живе на дві країни в періоди карантину та творчого натхнення.В
Як переживаєш в Україні карантинні випробування, враховуючи, що Франківськ регулярно потрапляє у критичні зони?В
За час карантину я вперше перечитав всього Гоголя. Я вже це робив колись, але однак завжди було замало часу, щоб перечитати дійсно всього – всі його тексти. Перше, що я цього разу зробив, – читав усі листи, які Гоголь писав у своєму житті. Дуже цікаво все це на карантині. Тут і з’являється таке відчуття, ніби я – на місці автора, і наче він дуже хоче з кимось поговорити, і в мене така сама спрага – поговорити з ним. Бо ж карантин взагалі забрав у нас соціальне життя, живе спілкування, забрав все таке просте і звичне, і через це у процесі вивчення листів Гоголя, я собі і назбирав багато фантастичних друзів, які не існують, але в моїй уяві вони усі як живі. Зібрав собі в самоізоляція саме таку компанію!В
В карантині я дуже скучив за своєю родиною, бо це непростий період, коли хочеш бути зі своєю сім’єю, зі своїми близькими. Але коли б я сидів два місяці зі своїми татом і мамою, то це також було б забагато. Тому, як я пережив карантинні випробування? Я просто читав!В
З філософської точки зору, за що людству зараз дано таке важке випробування – пандемія, самоізоляція?В
Вірю в теорію, що до нас прийшла пандемія, бо натура – природа – потребувала певної паузи. Ми не можемо говорити, чи це точно, чи це теорія. Коли я вставав зранку під час карантину, я бачив: щодня сонце в Парижі, батьки мені скидали фотки, забруднення в повітрі зменшувалось щодня. Я вЂ“ агностик, про Бога не можу говорити, але вірю, що сама природа дала нам шанс очиститися. Бо людство сьогодні не дуже добре себе поводить з природою, ми й самі дуже деградуємо часом, і я навіть радий, що природа повернулася до нас, сказала нам голосно: я існую, я існую!В
Як долали пандемічні напасті ваші друзі у Парижі?
Насправді я дуже переживав за своїх друзів у Парижі, котрі працюють акторами. Система у Франції контрактна. Актори мають більше свободи, але не мають Дому. І коли ти не маєш театрального дому, коли карантин зупинив усі твої активності, то це досить сумно. Мої близькі друзі взагалі припинили роботу на шість-сім місяців, а для актора це страшно, бо він деградує за цей час.В
Я днями повертаюся до Франції для участі в одному проєкті і щодня дякую, що зміг працювати, що можу мати упевненість: прем’єра буде!В
Але, на жаль, мої паризькі актори не працювали з самого початку карантину. І от я їду до них, ми маємо доволі мало часу, щоб зробити прем’єру. А це незручно, бо великий механізм не працює так довго… Отже, маємо два тижні в Парижі на виставу. Це має бути французький варіант В«Сьогодні вечері не будеВ»..В
Навіщо парижанам маніяк Сталін, який муштрує у п’єсі своїх підлеглих?В
Ця тема сьогодні доволі добре працює у Франції. Ця тема сучасна, бо маємо Білорусь, і я сьогодні багато читаю, що про це пише Світлана Алексієвич. Вона, до речі, писала багато про цю проблему, про те, як вмирає Союз і як він нині хоче реінкарнуватися... У Франції сьогодні такий сюжет дуже добре сприймається. І це важливо.
Чи може, теоретично, пандемія радикально переписати історію світового театру?В
Ні, не може. Театр не може зупинитися. Для мене онлайн-режим – лише перерва.
Онлайн-робота цікава тим, що ми показуємо, як театр може адаптуватися за екстремальних обставин. Це як в природі: вона змінюється, але все живе має серце, а наше серце – це глядачі.
Чому театр вже більше двох тисяч років живе? Та тому, що в театрі є серце: ми сидимо в залі, і творчість іде через серце, відбувається певна зустріч. А онлайн – тимчасовість. Моя метафора така: це все адаптація, це як дарвінізм. Театр має змінюватися, але сенс один – зустріч з глядачами.
Я думаю, що в різних формах театр може змінюватися і буде змінюватися завжди, але тут не про онлайн-трансляцію йдеться, а лише про історію: що ми даємо в театрі, який сюжет і яка система, про що ми говоримо.В
І це буде важливо для мене: після декількох місяців перерви, якби я був глядачем, я б не хотів побачити дуже сумну історію, я би хотів піти в театр і отримати надію. І навіть, якби історія була сумна, я би хотів в фіналіВ чогось оптимістичного.
Зараз ми всі переживаємо катарсис...
І маємо дати один одному трохи більше надії. Бо трагедія вже була, ми її пережили, і хіба ми можемо на сцені показати щось більш трагічне, ніж ця пандемія, коли щодня від вірусу помирають люди? Тому у наших творчих історіях ми і мусимо знайти і показати того, хто змінить цей світ і дасть нам надію.
Для мене пандемія – темна історія, що дала розуміння: люди не можуть жити в постійній темряві. Потрібно додати світла!В
Чи доречні порівняння, з вашого боку, стосовно опору мороку пандемії – в Україні та у Франції?В
Не можна робити таких порівнянь, через те, що маємо дві цілком різні системи охорони здоров’я у Франції іВ тут, в Україні. У Франції дуже потужнаВ медична система і є на це багато грошей. Я це точно знаю: державні лікарні добре забезпечені і оснащені. І я не можу говорити, як з цим справи в Україні: краще чи ні. Я не маю права таке оцінювати, бо не знаю подробиць. Я лише знаю об’єктивну різницю.В
Але точно – ні у Франції, ні в Україні ніхто не був готовий до теперішньої драматичної ситуації. І там, і тут помирали люди. Ніхто не знав і не передбачав такого.
І навіть якщо ти маєш дуже добру систему охорони здоров’я, як у Франції, але коли ти не готовий... Здається, ти захищений і все окей: готовий до проблем, до викликів, але є такий малесенький мікроскопічний вірус, і він вбиває! Тому я знову і знову кажу: ми маємо мати сильну надію. Додайте її собі та іншим!В
24 вересня Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Франка презентував виставу В«Мадам ЕленВ». На фото: режисер – Жуль Одрі (по центру) та директор театру Ростислав Держипільський (праворуч). Фото: Галицький кореспондент
Декілька слів про твою В«Мадам ЕленВ». Як ви зустрілися, як знайшли одне одного?В
Передісторія цієї вистави розпочалася зі знайомства. Після однієї прес-конференції у нашому театрі мене запросили на інтерв’ю. Спочатку я не зміг прийти, тому коли запросили вдруге, купив торта. Прийшов на зустріч і почув справжню прекрасну
французьку мову. Це була літня пані, котра мешкає в Івано-Франківську і має цікаву долю. Вона народилася у Франції, уВ місті Реймс, де, до речі, вінчалася Анна Київська. Потім вона жила у містечку Ґурже, де волею історичних катаклізмів, опинилися її батьки. Але батьки нашої героїні повернулися з двома дітьми на окуповані радянським режимом землі. Повернулися, бо повірили брехливій пропаганді про те, що вдома низькі ціни і безкоштовна земля, на якій можна колективно працювати. Про заборону ходити до церкви, мати красивий одяг та навіть просто бути собою – радянська преса тоді, звісно, не писала.В
Після розповідей мадам Елен, котра жодного разу так і не побувала більше у Франції, я поїхав до її рідного Ґурже, щоб зафіксувати на відео сучасність, відшукати місця, людей та публікації про ті часи. В«Мадам Елен» – для мене не документальна вистава, не драма, це історія про дружбу між людьми, про спільне між нашими народами. Ця постановка, інспірована моєю зустріччю із 82-річною мадам, котра і сьогодні живе у Франківську, вистава підсилила мої емоції, бо така зустріч змінила у мені відчуття Часу: я зрозумів, що немає майбутнього без минулого. І я почав цікавитися історією свого роду, почав вивчати історію України. Така вистава – своєрідна терапія.
А чим сьогодні тебе бентежить і ворожить Гоголь?В
Для мене питання Гоголя в тому, що всі його образи – це питання про В«поганеВ» і про В«добреВ», про В«гріхВ» і про В«чеснотиВ». У різних площинах – релігійній, соціальній і в мистецькому плані.
Як бути людині доброю? Гоголь розумів, що доброго не буває без зла. Він про це писав, і він був візіонером. Тому і нині він такий сучасний. Тому що сьогодні гріх і помилки людини доволі помітні, в житті, в інтернеті. Сам Гоголь у своєму світі шукав гріх для того, щоб розуміти, як стати добрим. А в наш час завдяки інтернету я можу щодня і читати, і бачити, які В«гріхиВ» є в Білорусі, в Росії або в Бразилії. Я відчуваю, як Гоголю казали критики: а ти напиши отак, а розкажи про таке! А він казав: у світі є отак, і я вам показую все це! І він казав: я вам покажу дорогу до добра, бо ми всі маємо гріх, але я покажу дорогу, як звільнитися від гріха... Для мене Гоголь надзвичайно сучасний. Гадаю, він міг би в наш час бути авторитетом, лідером суспільної думки. Він дуже багато змінив в людині і в світовій культурі. Ми би частіше прислухалися до нього!В
Як батьки переживають тривалу розлуку з тобою, та ще й в такі напружені для цілого світу часи?В
Я можу сказати відверто, що вперше у своєму житті я відчуваю, що таке бути сином...
Я відчув, що я син своїх батьків аж перед своїми 30 роками. Тому що я далеко від батьків і тому що переживаю за них: чим вони снідають, як здоров’я тата, що мама ввечері думає. АлеВ коли я жив поруч, я був ще далі від них. Коли був поруч,В не відчував, що таке сім’я, не мав відповідальності. А сьогодні я це все дуже гостро відчуваю.В
Маю потребу телефонувати щодня. І коли я повернуся до Франції, у нас буде інший контакт. Я від них на дуже далекій відстані і я повсякчас відчуваю себе сином. Батьки завжди мене розпитують про Україну, мама мені телефонує кожен день.
Як у Франції коментують здалеку наші українські суспільно-політичні події?В
Що французи думають сьогодні про Україну? Я бачу тут чимало кліше і буду говорити лише про кліше. Спершу, про В«температуруВ».
У Франції думають, що українці дуже холодні люди: мовляв, коли ти зустрінеш українця, він тобі нічого не розкаже, не покаже. І навпаки, в Україні є кліше стосовно французів: мовляв, вони дуже романтичні, а значить В«теплішіВ».В Це на сто відсотків фейк.
В Бо я сам вже знаю: українціВ – теплі, але всередині. Всередині своєї хати, на кухні. І зима в Україні доволі холодна, але коли ти в хаті – то там тепло і затишно. Так само з французами. Вони можуть бути доволі романтичні, але всередині ми маємо щось таке серйозне, прагматичне. Бо французи живуть майбутнім, вони багато думають: а що ж далі буде, як спланувати далі своє життя?В
І ще вони мають одну проблему: не вміють жити тут і зараз. Я не знаю через що це.... Але різниця між французам і українцями – це про температуру: ми маємо кліше один про одного. Але коли разом сідаємо в хаті – всі ці кліше зникають.
Як європейський режисер, що можеш сказати про нашого президента, актора і політика?
Я бачив деякі його виступи, так. Як про президента України – як громадянин Франції, а не громадянин України – я не можу нічого казати. Але я можу казати про одну ситуацію: всі політики є акторами і вони часто брешуть.
Національний театр в Парижі і у Франківську... У чому, насамперед, велика різниця між ними?В
Важко порівнювати, бо Комеді Франсез – у столиці. І там цей національний театр має багато глядачів-туристів, а це дуже-дуже багато грошей. У Франківську нема так багато туристів, але це не до порівняння. Коли ж будемо порівнювати творчість, то, мені здається, великої різниці нема. І там творчості багато, і тут. Просто Комеді Франсез має мільйони євро з бюджету. А інші театри мають менший бюджет. І тут, в Україні, мені здається, що найбільше грошей у столиці, в Києві.В Наразі українська державаВ за статус Національного нашому театрові, де яВ є головний режисер, уже більше року, нічого не платить, не фінансує статус В«НаціональногоВ», це лише красиве слово. Ми всі чекаємо, що за словами будуть і справи. Бо будь-яка вистава буде нудною, якщо тільки щось говорити, але не показувати дії, вчинки на підтвердження своїх слів...
Олег Вергеліс, для В«ГлавкомаВ»
Подробнее читайте на glavcom.ua ...
