Де вона?
"Кому вірити? Вірте Україні!" помуркує телевізійний чорнобровець у краватці й водить носом-дзьобиком. Владні штандарти і герб за його спиною натякають, що Україна десь тут і є. В цьому чоловікові з набриженим чолом і рухами папужки.

"Кому вірити? Вірте Україні!" помуркує телевізійний чорнобровець у краватці й водить носом-дзьобиком. Владні штандарти і герб за його спиною натякають, що Україна десь тут і є. В цьому чоловікові з набриженим чолом і рухами папужки.
Жаль, звичайно. Я цього боксера раніше неабияк шанував. Та й настрою шкода, з яким сидів у кафешці й подумки підбивав сякі-такі підсумки. Політична реальність року відома, проте з персональною можна миритися.
У думці спливли слова анекдоту. Давнього, ще радянського, бо й як йому було не спливти. За останній місяць я вкотре мав справу із залізницею і весь час залізничний торт вінчала та сама вишенька запізнення потяга.
Вони все йдуть і йдуть, вишивані першовересневі школярі. Я наслухаюся. У вуличному просторі завжди нашорошую вуха, як локатори. Поготів, коли бачу когось у вишиванках. Раніше ще й радів. Тепер просто слухаю.
Жодних філософій. Усе просто: городина, молоко, сир, м'ясо, іноді сало або підчеревина. Це те, що я впродовж років купую у двох дядьків, старшого й молодшого. Кожного четверга з'являється їхній фургончик-рефрижератор при самому краю Троєщини, біля СТО.
Немає нічого простішого, ніж футбол. Принаймні в душі чи не кожен мужчина є потенційним тренером національної збірної. Він знає все про найкращу тактику та стратегію, про лаву запасних і мінеральну воду для футболістів.
Група захоплення діяла блискавично. Міцненькі чоловіки в цивільному набігали з різних боків, хтось уже заломлював об'єкту руки. Затриманого розвернули й хутко, попідруки, повели до машини. Подібні відеосюжети давно сприймаються як буденність.
Планував написати цю колонку раніше. Але відклав ювілеї, знаєте, річниці. Великі імена, вікопомні події, перемоги й здобутки. На урочистому тлі подібні міркування видаються ганебним дисонансом.
Це тепер я розбалуваний зимовими святами. Ціла вервечка, на вибір: Новий рік, Василя, Старий Новий рік, Водохреще. І найголовніше Різдво. Раніше так не було. Упродовж року ждалося тільки одне свято.
"Буде держава буде й мова!" так, пригадую, на початках незалежності говорив із парламентської трибуни один калинопідіймальний діяч. Ну, калинопідіймальним він тоді щойно став, а перед тим був комсомольсько-партійним, але то таке.
Якесь пожвавлення зустрічі в дворах, марафони, велозаїзди, сплави по річках і всілякі інші передвиборчі шоу-акції. Бігборди, неодмінний атрибут вулиці, ряснішають і ущільнюються. Нависають над магістралями, й поки доїдеш до метра, в голові макітриться від усіх цих міцних професіоналів, умільців, творців успішних економік у наскрізь поруйнованій країні.
Уляшою прозвав його я. Це не дуже відрізняється від Уляна, як його й називали. Але в Уляшу вкладено більше тепла. Ну, й трохи іронії, він же різним бував. Навіть зовні. Повернений в один бік карбується носом з горбинкою і зморшкою по запалій щоці.
У 19 його знала чи не вся молодь Шевчика. Та й у місті трохи, й не лише молодь. Ладний, у котонах-вельветах, виразноокий, він виникав в антуражі найгострішого вуличного життя. Якісь розбірки, картярські борги, дівчата, фарца з базару, ресторан "Лахті" і бар на 11-му поверсі в "Інтуристі".
Збирається на дощ, а під кім'яхами хмар збирається люд на черговий мітинг. Скільки я на них уже попереходив: протест, попередження, пікет, хода, майдан. Цього разу акція під судом на підтримку колишнього президента.
У травні тягне на Закарпаття. І від пісень його гурту щось карпатське зринає в уяві, там є ті мотиви. Хоч сам Вася типовий київський продукт зі спального робітничого району. Може, через те мені колись спала думка зробити разом кілька речей щось зовсім не те, що звучало в ефірі.
Не сказати, що весь цей час я тільки й ждав його з'яви. Але, якби озвався, світ очуднився б. Людина не задумується про якісь речі, а коли вони, ніби приглушені стіною дощу, замріють здаля, раптом розуміє їхню значущість.
"Imagination is more important than knowledge" уява важливіша, ніж знання. Десь я це прочитав, радіючи, що впорався без словника. Тішачись за сам сенс прочитаного. Бо вже давно схилявся до схожої думки, зокрема з інтуїцією.
Читаю новини й розмірковую. Тобто думка сформувалася вже давно, думка-відчуття. Всі ці вибори, відставки, рейтинги, кризи все воно, як вітер у верховітті. Внизу зовсім інший простір, більш подібний до цивілізаційного пустиря, і проступає він з інших новинних рядків.
Світ міняє шкіру. Я це зрозумів десь із чверть віку тому, коли з FM-радіостанції в машині почув рекламний слоган. Вони тоді вже добре ввійшли в силу, навіть надокучили. "Хапьор-інвєст атлічная кампанія! Ат другіх!", "Ой, топсервіс, ой топсервіс, люди тут хороші!" ще й зараз пам'ятаю.
"Ось прийдуть молоді! іноді згадую слова одного літератора-депутата. Вони будуть інші!" Пам'ятається, йшлося щось за мову, якою той, ороговілий в радянщині письмак, переймався на радіоефірі.
Історія з продажем одним з українських видавництв прав на їхні книжки в Росію викликала бурю емоцій. Не те щоб у суспільстві, але в певній його частині, так. Яка читає художні книжки і знає українську абетку, а часто ще й вважається творчою і може в'язати слова в складнопідрядні речення.
Осінь цього року побалувала, довга й тепла, думаю я, вийшовши з метро на станції Університет. Тополі вганяються жовтими верхами в погідне небо, між ними поблискують хрести Володимирського собору.
"Перший, хто пробачає, найсильніший; перший, хто забуває, найщасливіший", трапилася якось на очі фейсбучна мудрість. "Це може бути про нас, подумалося, про українців, про мертвих і живих, і ненарожденних".
Усе воно якось збігалося. "Запиши із Дзюбою інтерв'ю, телефонно радила днями добра подруга. Поки Іван Михайлович на силі, поки йому здоровиться. Зокрема, й про прем'єру "Тіней…" Я стояв посеред київського ярмарку, раз по раз видобуваючи ос зі склянки з медовухою, й думав: "Таки треба суцільні знаки.
Я знав усього кількох людей, чия лайка мене не те що не коробила, а навіть надихала. З них не сипалися мати навсібіч, як котяхи-горошини з кроля Моті, що один час жив у мене вдома, кимось подарований.
"Українська стратегія Гройсмана" фіксуєш і ще якийсь час провертаєш у свідомості зміст слогана на білборді. І усміхаєшся розкішному оксюморону, що самосійно проріс із хаосу повсякдення. Ні-ні, не через те, що може прийти комусь у голову, національності й прізвища тут ні до чого, жодних "ізмів".
На горі, на самому вершечку, при хресті і якійсь пам'ятній стелі сидів гурт місцевих. Пару порожніх пляшок лежали біля імпровізованого столу, хлопці хотіли ще, не розрахувавши кількості, тож спиталися в нас.
Ох і цвіте! Як самашеччий! Хто це мені казав? Хоча що тут думати так говорити міг тільки один чоловік. Він і говорив, важко відсапуючись, набравши води біля альтанки й киваючи на білопінний каштан.
То було останнє сонце. Насичене, жовте, хоч ножем ріж. Що останнє, це я потім збагнув, хоч і тоді так могло подуматися при погляді на чоловіка в темній одежі. Чоловік сидів під стіною будинку та мружився на проміння, ніби наснажуючись ним до весни.
Кальсонна поворозка витикалася з-під холоші. Босоніжки, шведка навипуск. А може, я помиляюся, й це було восени, тоді мали би бути якийсь лапсердак, шкарбани з круглими передами-гантелями. У будь-якому разі він мав вигляд зубожілого пенсіонера.
Скільки перейшло? Кожного дня по кілька разів дивлюся на інтерактивну карту переходів парафій РПЦ до ПЦУ. Щодень на мапі ряснішає зеленавих кружалець, за кожним з яких релігійна громада, жива людська енергія, повернена в українське поле.
Одна знайома колись заблудилася в метро. Вона туди ніколи не спускалася: батько працював, здається, в Кабінеті міністрів, пояснював тонку структуру реальності, творив порядок денний "у цій країні" і в світобудові, тож могла собі дозволити.
Вибори наближаються. Все більше учасників перегонів спурхують на білборди, яких теж раз у раз ряснішає. Он у мене під вікном, на клумбі-кільці, весь час щось з'являється як не безликі "наступний" та "справедлива", так фантастичні "чесні", котрих "більше", уособлені хом'якуватим полковником у цивільному.
Про Голодомор точніше, про голодовку, саме так і саме через "о" я почув іще в дитинстві, мабуть, як і більшість моїх ровесників, родини яких мали родичів у селі. Говорила про це баба, лузаючи, наприклад, квасолю в кухні.
Читаєш новини й не можеш позбутися відчуття дежавю. Тобто читаєш і хочеться з тих новин пошвидше виборсатися. Щось подібне вже було під час минулого Майдану, особливо на його початках та в розповні.
"Ви слушаіцє "Русскає радзіо в Украінє!" тужиться ведучий, імітуючи класичний маскофскій ґварок: "… Пиздравляєм Любофь Сєрґєфну і…" Маршрутка якраз спинилася на перехресті, перед світлофором, і радіоголоси чіткішають.
Він зайшов у маршрутку і сів спереду, а я від самого кладовища сидів позаду. Тож пізнав його, але не окликав. Запах столочених полинів-деревіїв та розімлілої маслини, ще здавалося, витав вкруг мене.
Аж не вірилося, що таке може бути. 10 хвилин від миготливого центру, закрут неасфальтованої вулиці, дім під кучерявою горою. Від брами, з вогкої зелені саду вийшов молодик, провів у будинок. "Він чекає, кивнув у сутінь.
"Та вже триццять год, як війна кончилась", кидає бабця, я чую уривок фрази. Баби торгують насінням під чахлими кленами, біля гастроному. Неподалік жовтіє бочка з квасом. Кілька п'ятиповерхівок довкола утворюють подобу двору, там я десь і стою, 11-річний, і прокручую в голові почуте.
"Хай же хиже серце Росії половецькі пси роздеруть!" колись цей маланюківський рядок видавався занадто радикальним. Мовляв, емоційний перехлюп. Хай живе собі Кацапія (у своїх межах), та лиха не робить.
"Такий красівий мущіна…" казала колись дружинина тітка про одного донецького завгара, що якраз виходив на політичний олімп. Буду голосувати за нього. Високий, представітєльний". Тітка вже покійна, царство їй небесне, але мільйони ще живих українців усе так же прагнуть "нових облич" у політиці.
Колись я працював в одній редакції. Туди вчащав незвичний чоловік. До редакції взагалі приходило багато цікавих гостей, часом відомих, незрідка високовладоможних. Цей вирізнявся серед усіх. Апостольська борода біліла на секондхендівському тлі пальтечка і светра, а чоло мудреця вінчала шапочка-сванка.
"А чи й була вона коли? задумаєшся, бува, аж збавиш крок серед хрещатицьких бруків. Коли вчувалася найбільше?" З революції помаранчевої лишилася пляма спогаду, сповнена музики і гарячих барв, упереміш зі снігом.
Цікаво було, що в нього вийде в Одесі. Темпераментний, спітнілий, він для Південної Пальміри був цілком органічним. Так десь Бабель писав про румунських офіцерів:"Они наши, они подходят нашему городу".
Перед черговою річницею Майдану перечитав деякі свої записи. Ті ж таки колонки. Зринули певні епізоди, подробиці, сама атмосфера. Зокрема, першої ночі, де стоїмо під аркою монумента Незалежності з приятелем-режисером.
У вагонному повітрі плавало закарпатське "л'" і коньячні повіви. Можливо, коньяк був і в нашому купе зараз уже не пригадую точно. Як не пам'ятаю облич двох попутників, уже не кажучи про імена.
"Вибухівка" перше, що приходить на думку при спогляданні столичних круч, з яких витикаються гнилі ікла "новобудов". "Вибухівка, а решту довершать бульдозери й час". Так, підозрюю, думають багато людей, не лише я.
На Україну добре дивитися згори, панорамно вбираючи в погляд. Скажімо, десь із мосту, "там, де землю Дніпром розколото", як писав Плужник. Над нею тремтять передосінні марива, а за ними світ, теж хисткий, мов міраж.
Він існував десь у глибинах цеху, звідки до мене, в комірчину при червоному кутку, оприявнювався прізвищем для "молній". Ну, ударні перевиконання, якісь там проценти, щось понад план. Одним словом, я виписував прізвище червоною гуашшю, як заведено з передовиками, і вішав "молнію" на дошку оголошень.
Вулиці розгорталися до центру, все красивіючи. Назви мигтіли смачні від початку: Костанді, Генуезька, ринок Левітана, Італійський бульвар і мені подумалося, що зміг би тут жити. Принаймні в наступному житті.