У Криму я був лише раз, 1993 року. Всі нормальні люди їхали туди влітку, а я радий був, що потрапив у травні. Ішов з Алупки на гору Кішка, сідав із книжкою десь на камені й читав. Коли набридало, дивився на море або дерся далі в гори.

Однак щастя тривало недовго. Заболів зуб і я мусив піти до стоматолога.

 Я поставлю вам металеву пломбу, сказала лікарка.

У своєму Тальному я не був розбалуваний стоматологічними новинками, тому погодився. За кілька днів вийшов із пломбою. Правда, в роті було відчуття чогось зайвого, але я подумав, що такою і має бути та металева.

Звикну, куди я дінуся, втішав себе.

І справді звик. А коли за тиждень несподівано для себе виплюнув із рота ватний тампон, то сильно здивувався.

Вже перед від'їздом востаннє пішов у гори. Повертаючись, попросив води у діда, який шпортався біля виноградника. Розговорилися. Дід був татарином. І це було ще цікавіше, бо живих татар я доти бачив лише в кіно. А коли він почав вставляти українські слова, то остаточно розтопив моє серце.

 Коли нас виселяли 18 травня 1944 року, мене вдома не було, розповідав. Був студентом і вчився в Казані. Родину відправили до Голодного степу в Узбекистані. Батько помер. Мати сяк-так витримала. Ще років через 10 я дивом отримав путівку до Криму татар туди не пускали. Тут були бруд, запустіння й хамство. Як усюди в Росії, зітхнув співрозмовник. У Криму пішов до нашої хати. Попросив нову хазяйку хоч краєчком ока глянути. "Ми тут жили колись", пояснив. "Жили, вот и хорошо. А лучше если бы не жили вовсе!" вона зачинила двері.

Я завжди був упевнений, що Росія Крим не втримає. Півострів для неї чужорідне тіло. Він мулятиме їй, ніби ватний тампон у роті.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...