Мене грабують у підземному переході біля пам'ятника Щорсові у столиці. Від площі Перемоги вирішую пройтися з донькою до станції метро Університет. Назустріч вони ватага жінок ромської національності.

Молоді, смагляві, з масним волоссям, кожна мені до підборіддя. Всі у довгих спідницях, плетених светрах, хоч і спекотно. Погляди трохи розгублені, трохи байдужі. Минають мене на повороті.

Згадую своє захоплення творчістю циганів. На майстер-клас табірного танцю москвички Заріни Ляпіної їхала до Києва ніч потягом. Пошила пишну спідницю з 3 метрів тканини. За урок освоїла "ковирялочки", тряску плечима, ефектне падіння на коліна у найдраматичніший момент пісні з підніманням корпуса. Здається, там були слова: "Заморозил, зазнобил, сам другую полюбил". Заріна каже, що я здібна учениця. За дві години навчань викладаю круглу суму за урок, пісні та відео.

Тішуся з ромського класу в луцькій школі. Нарешті дітлахи здобуватимуть знання, не боячись упередженого ставлення, кпинів чи образ. Радію недовго ромської грамоти вистачило на місяць. Клас закрили, бо дітям набридло ходити до школи.

Скептикам розповідаю, як поліські роми рятували дітей під час війни, й про те, як ромська жінка з Дубна уже в наш час усиновила з десяток малих волоцюжок. Колегам терпляче пояснюю, чому не варто вживати слова "цигани".

І ось шестеро ромале оточують мене в переході. Навколо, як на зло нікого. Лише попереду стоїть чорнявий хлопчина, але він на шухері, з ними заодно. Миттю раніше відчуваю, як хтось ледь торкає мене за невелику сумку через плече. Як для знайомого, що хотів би так пожартувати надто делікатно. Я до сумки вона відкрита. "Гади!" кричу вслід чорнокосій компанії. З дитячим візком не доганятиму їх.

Але одна з них раптом повертається, простягає мій паспорт і мовить: "Ізвінітє". Він у шкіряній обкладинці, подібний до гаманця помилилися.

 Прикинь, мене обікрали цигани! набираю номер друга.

 Роми? перепитує той.

 Ци-га-ни! гарчу в слухавку.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...