Проїзд із Черкас до Умані 120 гривень. За передачу однієї торби водії просять двадцятку. За дві 40. Їду в неділю. Автобус блукає розбитими дорогами Сміли й повертає у бік Умані. Піднімається на міст.

Унизу залізниця Тараса Шевченка Київ. Водій пригальмовує. Просто посеред мосту дірка. Навіть не дірка, а смуга повітря замість бетону й асфальту, що лежали колись на стикові. Не об'їдеш.

Спочатку в провалля падають передні колеса. Шофер додає газу й вириває їх. Слідом задні.

Я на другому від водія сидінні. Коли колеса шугають у провалля, живіт прилипає до спини, наче в літаку, як потрапляєш у повітряну яму. Здається, що автобус полетить сторч на залізничні колії. Нарешті останній поштовх і ми вирвалися.

З переднього сидіння падає пакет і сумка. Із пакета викочується пластикова пляшка з молоком.

 А чиї це вєщі? Не ваші? питає жвава бабуся років під сімдесят.

Я віднікуюся. У салоні ще п'ять пасажирів. Речі нічиї. Бабуся збирає й кладе їх на місце.

 Якийсь хлопець зайшов у Смілі, згадує хтось. Поклав торби й пішов у туалет.

 Треба було б вернутися, каже ­стара.

Водій дивиться на неї вовком.

 Якщо ви сядете за руль і проїдете ту яму будь ласка. А якби він від поїзда відстав, теж просили б машиніста повернутися?

Кілька хвилин їдемо мовчки. Зрештою шофер не витримує й телефонує на автовокзал у Смілу:

 Мене там ніхто не шукав? Ні. От і прекрасно. Бабушка, в мене в один бік дев'ять автостанцій. Я що, на кожній бігатиму по туалетах? Ще з цими торбами невідомо скільки возитися.

Далі їдемо мовчки. Біля Звенигородки автобус зупиняє хлопець. Заходить у салон, бере сумки з переднього сидіння і йде геть.

 Дякую за передачу! кричить розгубленому водієві. Тому відбирає мову.

На сидінні лишається пляшка молока.

 Подай, просить шофер. Це мені за вредность.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...