Мій дід звів власний будинок 1954 року, коли йому йшов шостий десяток. Не хотів будуватися в країні, де будь-якої миті могли посадити чи розстріляти. Його батько вмер рано, залишивши сімох синів.

Троє з них не дожили до сорока років померли від серцевої хвороби, яку називали "грудною жабою". Дід із братом Костею були наймолодшими. Їм пощастило дотягти до старості. Ще двох братів за участь у підпільній українській організації розстріляли більшовики в Нікополі їхньому родинному гнізді.

Відтоді дід не мав постійного житла. Сидів у більшовицькому концтаборі. Там познайомився з бабою. З нею втік на волю. Згодом змінив прізвище й виїхав на Донбас, де вчителював. Повернувся і навчав дітей у селах Черкащини. Вчителям влада давала тимчасові квартири, яких багато було після Голодомору й розкуркулення.

1938-го начальник міліції зайшов до нас. Баба тримала на руках новонароджену матір. Хтозна, може це вберегло діда від арешту. 1941-го радянських полонених німці провели вулицями Нікополя так дід востаннє побував на батьківщині. Під час окупації родина переїхала в Тальне. Сюди 1945 року повернувся наш фронтовик. 1948-го почав будуватися. Закінчив за шість років. У новій хаті жили 12 людей дід із бабою та старий маразматичний дідів брат Костя. Тітка Галя із чоловіком, якого знайшла у Польщі, та двоє їхніх дітей. Тітка Надя з чоловіком-росіянином, привезеним із Ташкента, і теж двоє дітей. Останньою була мати-школярка.

А тепер у старій хаті я лишився сам. Живу наїздами. Приїжджаю з Черкас, роблю газету й повертаюся до родини. На місцевому цвинтарі доглядаю за шістьма могилами, а вдома годую двох котів, які лишилися по смерті матері. Розумію, що мої діти навряд чи житимуть тут.

Юрко, люди питають чи ти хату не продаєш? зустрічає сусід Володя.

Нізащо, відповідаю. Причин не кажу. Не кожному поясниш, що я тринадцятий, а значить, останній зі Стригунів.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...