Зранку біжу аж перекидаюся в центр Тального. Знайомий їхатиме машиною в Черкаси. Все ж краще, аніж три з половиною години пхатися поїздом. Та й грошей платити не треба. Біля старої автостанції помічаю брудний папірець.

Придивляюся 100 гривень.

Радію, як дитина.

"Це ж треба, щоб так пощастило, думаю. Їду безплатно, та ще й гроші на дорозі валяються".

Миколайович заводить машину.

 Юрко, ще раз запізнишся будеш пішки до Черкас іти, каже.

Я усміхаюся. Дорогою розповідаю йому історію.

 Дурним ще й щастить, весело підморгує.

Згадує про хлопців із Закарпаття. На місці старої єврейської хати в Тальному вони будували церкву.

 Екскаваторник вигорнув землю, як раптом щось блиснуло. Зліз, придивився золотий царський червінець. Давай руками розгрібати знайшов більше двох десятків таких. Потім продав по 300 доларів за штуку. Ото пощастило людині! Віддав Бог борги за все життя.

Минаємо Шполу. За переїздом брюнет махає руками.

 Виручайте, звертається ламаною російською. Я з Туреччини. У машині закінчився бензин, показує на авто. Там сидить така ж чорнява жінка й двійко дітей. А грошей ваших не маємо. Купіть золотого персня. Віддам за каністру бензину.

Нутром відчуваю обман. Та в Миколайовича очі горять. Каністри в нього немає, але є гроші.

 Даю 200 гривень, каже.

Турок копилить губи.

 Може, в тебе щось є, запитує мене.

Я незворушний.

 Нема нічого.

 Юра, діставай 100 гривень і не видєлуйся, Миколайович мало не викручує руки.

Кривлюся, як середа на п'ятницю. Віддаю знайдену сотку.

У Черкасах заходимо в ломбард до знайомого.

 Хлопці, я навіть дивитися на ваше золото не буду, говорить. На дорогах так дурили ще на початку 1990-х. А ви лише зараз попалися.

Миколайович розвертається і йде, не попрощавшись.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...