У ці перші дні нового року я думаю, як зв'язувати минуле й майбутнє. Як дивитися вперед, не втрачаючи пам'яті. Українці мають особливі стосунки з минулим. На відміну від багатьох народів, ми не маємо своєї "золотої доби".

Сьогодні у світі відроджується консервативний популізм з його утопією щасливого минулого. Він вважає, що "колись" було значно краще. З цього консерватизму народжується політика ностальгії. Часто агресивна щодо інших і щодо нового.

Але наше минуле це здебільшого історія страждань і розчарувань. У нас не може бути політики ностальгії. Ми не були центром всесвіту, не мали потужної імперії, ніколи не почувалися по-справжньому щасливими. Гірше того нам ніколи не давали спокою. Знищували, змушували асимілюватися. Або ми з легкістю приймали владу інших.

Відсутність "золотої доби" робить нас народом, який мусить шукати щастя в майбутньому. Трамплін, від якого можемо відштовхнутися. Але цей футуризм не має бути радикальним. Складне минуле не означає, що воно tabula rasa і що маємо починати все з чистого аркуша. У минулому є чимало підпор, без яких ризикуємо стати одноногим звіром, який ніколи по-справжньому не стрибне.

Наприклад, є метафора громади. Вона тягнеться крізь роботи багатьох українських авторів і крізь століття. Головне в питанні громади як об'єднуються (чи роз'єднуються) конкретні люди в спільноти. Добровільно, без примусу.

Так мислило Кирило-Мефодіївське братство з його ранньохристиянською утопією, сумішшю ідей Французької революції і християнства, містики і соціальної організації. Його громада сильно відрізнялася від "общины" і "соборности" російських слов'янофілів тієї самої доби.

Громада була ключовою для мислення Драгоманова з його ідеєю української "анархії" такої відмінної від одночасного йому російського анархізму Кропоткіна чи Бакуніна, з якого виріс більшовизм. Для останніх "анархія" це монархія навпаки, прагнення вбити царя, аби на його місце поставити іншого. Для Драгоманова "анархія" це антипод "монархії", шлях влади знизу вгору, від людей до громад і від громади до держави. Вона, зрештою, стала теоретичною основою сучасної реформи децентралізації.

Про громаду мислить Винниченко з ідеєю кооперативної економіки, в якій конкретні заводи мають належати конкретним спільнотам робітників, а не олігархам чи комуністичній державі. Соціалізм Винниченка це децентралізація, кооперативи, співзасновництво і співвласність усе те, що ми сьогодні називаємо стартапами, коворкінгами і відкритими системами. Як же все це відрізняється від більшовицької централізації, знищення самоврядності, індивідуальної ініціативи і просто знищення людей.

Наше мислення в минулому часто було сфокусоване на темі вільних індивідів і вільних громад. Плюс цього мислення в його антимонархічності. Це те, що нас відрізняє від російського політичного проєкту. Його мінус у немасштабності. Бо державу постійно мислимо в термінах індивід громада. І кожна нова влада намагається побудувати свою маленьку громаду, маленьку масонську ложу, замість того, щоб поширювати логіку вільного об'єднання і творення далі й далі суспільством.

Як зберегти свободу індивідів і громад, але все ж збільшити масштаб і додати сюди системи та інституції? Як зберегти ініціативу і спроможність, але при цьому не мати суспільства егоїстів? Як побудувати суспільство спроможних людей, які проявляють ініціативу, але мають розвинену здатність до співчуття, взаємодії та допомоги іншим? Ось наші виклики сьогодні.

Життя це канатоходець над прірвою. Чи виживе він, залежить від того, чи вміє тримати рівновагу. Рівновага між майбутнім і минулим, надією та пам'яттю, індивідом та громадою, собою і світом це те, чого варто сьогодні прагнути, аби рухатися вперед і не впасти у прірву

Подробнее читайте на gazeta.ua ...