Нічого гіршого немає, як потрапити на очі кредиторові. Зараз я позичаю в банку, але він зауважень поки що не робить. А були часи, коли по гроші йшли до мене. Років 20 тому жив на моїй вулиці Сашко.

В дитинстві він не міг вимовити своє ім'я і вся вулиця звала його Жажею. Жажа пив горілку, позичав гроші й знову пив.

Восени я саме отримав першу зарплату на маслозаводі. Сашко попросив "трояк". Борг не повернув, але дорогу до моєї хати забув надовго.

Ще років через десять я вирішив зруйнувати старий льох. Погукав Жажу. Він прибіг із радістю: йому налили чарку, простили 3 карбованці ще й дали за роботу суму в купонах, яких тоді було неміряно. Згодом він знахабнів. Борги віддавав уранці, а ввечері знову просив. Останню позичку не віддав й укотре зник на роки.

Якось я зайшов до товариша Валерки Чамлая. Брав у нього журнал "Футбол", а давав "Країну". На вулиці ніс до носа стикнувся із Сашком. Я до того часу про борг забувся. Але він пам'ятав.

 Не переймайся! заплямкав беззубим ротом. Я вжяв, я й поверну вше до копійки.

Відтоді походи до Чамлая перетворилися на справжнє пекло. Жажа перестрівав мене всюди й тероризував своєю унікальною пам'яттю. Нагадував, запевняв, клявся у вірності й кредитоспроможності. Відчепитися від нього не було жодної можливості, бо ж не я йому заборгував, а він мені.

У наступні вихідні я не пішов мінятися пресою. Боявся зустріти Сашка. Згодом пропустив ще тиждень, за ним ще один.

За кілька місяців я приїхав із Черкас. Просто з поїзда зайшов до Чамлая. У Сашковій хаті вже господарював чужий дядько.

 Сусід помер від серцевого нападу, сказав Валерій.

Новий господар дивився на мене суворо. Мабуть, здогадувався, що хату купив разом із боргами.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...