У п'ятницю вибираємося з бухгалтером Андрієм по яблука в село Шаулиха. Він заводить стареньку "ладу-вісімку" й дорогою розповідає юнацькі бувальщини.  Колись я з хлопцями прийшов на дискотеку в сусіднє село Майданецьке.

Там дуже сподобалась одна дівчина. Запросив на повільний танець. Запитав, як звати. "Таня", відповідає. Після танцю провів її до місця, але очей вже намагаюся не зводити. Гарненька така, запала в душу. Пропустив кілька швидких й знову запрошую на повільний.

 А що ти, Таню, завтра ввечері робиш? питаю.

Її брови здивовано злітають.

 Узагалі-то я не Таня, а Люда.

Андрій запалює цигарку. Затягується й продовжує.

 У мене відбирає мову. Думаю, що хтось із нас дурний. Або я, або Таня, або Люда. Піднесений настрій зникає. Під кінець дискотеки наважуюся підійти й розставити всі крапки над і.

 Людо, кажу. Ти мені пробач, але я не зрозумів розіграшу. Спочатку ти сказала, що тебе звати Таня, а потім Люда. Ти кожному хлопцю так представляєшся?

Дівчина сміється.

 Взагалі-то я Іра. Таня й Люда мої сестри-близнючки. Люду вже її хлопець повів додому. А Таня он стоїть оглядається.

Андрій знову робить паузу. Я згораю від нетерпіння.

 А що було потім?

 Та нічого не було. Поїхав я додому, й більше в Майданецьке на дискотеку ні ногою. Такий великий вибір не для мене.

За півгодини ми в Шаулисі.

Андрій до складу взагалі не йде.

 Я вдома маю, говорить.

Кілька ящиків яблук запихаємо в багажник. Ще кілька в салон. Дорогою додому починаю їх їсти. Даю Андрію для проби два червоних. Він усміхається й тягнеться рукою до третього.

 Бог любить трійцю, каже.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...