Після дощу ми ганяємо по калюжах. Повітря в місті свіже, дітей на вулиці нема, всі калюжі наші. І паркові, у вибоїнах із надщербленими краями й питанням, скільки в них до дна. І прибудинкові довгі ріки над забитими стоками.

У перші можна вскочити "бомбочкою" і половину вихлюпнути, у другі забігти корабликом й спостерігати, як розходяться хвилі.

 Вы же мать! обриває веселощі докірливе у спину. Сусідка виносить відро сміття. Приміряю доброзичливу усмішку, слухаю, киваю.

 Немедленно заберите дитё из лужи! Ребенок промочит ноги, простудится, заболеет.

Вона так переймається, що з відра випадають обгортки з-під "Червоного маку".

Киваю на бузкові гумачки, костюм із водостійкого матеріалу дочка в ньому суха й щаслива. Тоді мені кажуть, що температура непідходяща, а ми без шапочки. І сердито йдуть геть.

 Так, як дівчинка, робити не можна! Хороші дітки так не роблять! якась бабуся повчає худенького хлопчика. Той проситься пробігтися по воді. Тоді вона киває на нас. Донька помічає інтерес до себе й з реготом сідає в калюжу. Бабуся хапається за серце:

 Ой, ви ж мама! Піднімайте бігом.

Мусимо йти з двору, шукати калюж деінде. На асфальті, щоб вскочити "бомбочкою" і половину вихлюпнути, й над стоками, щоб забігти корабликом й спостерігати, як розходяться хвилі.

Сьогодні тепло і ми без гумаків. У доні грайливий настрій. У нових рожевих кедах влітає до ямки з цементом, що її лишили будівельники. Зловити дитину не встигаю. Люди навколо сміються, але більшість тримаються за серце. Прудко вихоплюю дитину з калюжі, щодуху біжимо геть. Бо нагадають, що "я же мать".

Подробнее читайте на gazeta.ua ...