У потязі Ковель Київ дорогою до столиці моє місце нижнє наприкінці вагона. Біля столика чаюють дві жінки, обом за 50. Перша з підібраним ззаду чорним волоссям. Друга фарбована білявка в окулярах у позолоченій оправі.

На мій "Добрий вечір" ліниво кивають головами.

 Я все розумію. Він чоловік, їм треба. Ну ти розумієш, про що я. Але ж іще й півроку не минуло, як Надя вмерла. А він привів у хату другу, каже брюнетка.

 Так, Ганю. Я цього теж не можу прийняти, погоджується Тамара. Добре, що Наді вже нема.

 Як вони жили! Весь Луцьк заздрив. Він їй квіти дарував, борщі варив, варення закатував. Відпочивали разом на морі. Гарні діти виросли. Сашко в Америці юристом працює, Інна вийшла заміж за фіна. Викладає там в університеті.

 Ага, киває Тамара. Марко ніколи не підвищив на Надю голос. Так її поважав і любив. Хто б то міг подумати, що так швидко знайде другу.

Коли проїжджаємо Рівне, у Гані дзвонить телефон. Із розмови зрозуміло, що це її чоловік.

 Іване, не можу довго говорити, тут люди сплять, шепоче у слухавку, хоча навколо ще всі бадьорі. Я тобі що казала: псів погодувати, кота з хати вигнати. Вечеря на плиті. Ну все, давай без лишньої балаканини.

Але Іван продовжує щось питати.

 Слухай, а то мені здається чи ти знову випивший? каже йому. Нє, не здається. От скажи, дорогенький, я тебе прєдупрєждала? Прєдупрєждала. Хай-но я вернуся. Поговоримо.

Кладе телефон на стіл.

 Знаєш, Тамаро, що смішно, зітхає Ганя. Якось Іван сказав: "Якщо ти від мене підеш, то я вже загуляю по повній". А сам оце позавчора вночі почав мене зі усіх сил трясти. Прокинулася, кажу: що ти робиш? А він розпереживався, що я вмерла. Бо дихала тихо. Уявляєш, яке дурне! Мучуся з ним. Живемо отак уже 30 років як кіт із собакою

Подробнее читайте на gazeta.ua ...