Приготовить паспорт и багаж, чую російською. Угорські прикордонники і митники заходять з обох кінців вагона. Ми в поїзді Захонь Чоп. П'ять разів на день він перетинає українсько-угорський кордон і повертається.

Із чоловіком їдемо з Будапешта, були на музичному фестивалі. Пасажири туристи і старші чоловіки з жінками. Не розумію, хто вони угорці чи українці. Говорять угорською й російською. Але їдуть у наш бік із легкими сумками.

 А ти завтра едешь на эту сторону? звертається жінка до сусідки.

Схиляюся до думки, що це українки. Але жінка дає прикордоннику угорський багряний паспорт. Під час перевірки українськими митниками знову гублюся пасажирка показує їм наш біометричний паспорт.

 А хіба так можна? питаю. Чула, багато закарпатців мають угорські паспорти, але ніколи не бачила наживо.

 А чому ні? Мої батьки етнічні венгри, відказує жінка українською. Представляється Марією. Маю право. І зручно. Їжджу на роботу в Захонь два рази на тиждень. А пенсію в Україні отримую. Так усі роблять.

У Чопі пересідаємо в потяг на Львів. Прощаємося.

 Не переживайте так за нас, говорить Марія. Ми Україну любимо, паспорти тільки для зручності. Треба буде нашу землю підемо захищати.

 А як Угорщина почне війну за кого будете воювати? питаю.

Марія вдає, що не чує. Біжить на маршрутку

Подробнее читайте на gazeta.ua ...