У слові страшенна сила, каже сусідка Галина. Їдемо поїздом на Черкаси. Я куняю, а їй нудно. Пробує розговорити мене. Після цих слів прокидаюся. Це було влітку, коли я переходив у сьомий клас.

На бляшаному даху колиш­нього шкільного тиру граємо в карти на гроші. Нас троє. Ліворуч старший на рік Вітька, праворуч на два роки доросліший Вадим. Сьогодні карта йому не йде. Він сприймає це філософськи:

 Ну, програв рубля. Так що тепер всратися й не жити?

Вітька піднімає голову:

 Всерись і не живи!

Западає пауза. За субординацією, Вадим, як найстарший, має дати Вітьці в морду. Я мовчу і придумую варіанти, щоб помирити хлопців. Як на зло, нічого в голову не лізе. Вадим міряє супротивника поглядом. Той дивиться з викликом. Порівняно з Вадимом, Вітька атлет. Його мускули легко збираються в міцні клубки. Минає ще кілька секунд, і я розумію: бійки не буде. Вадим визнає свою поразку. Тепер Вітька може його не боятися.

Восени ми з Вітькою йдемо до школи, а Вадим їздить у Тальянки. Він студент технікуму. У грудні мене кладуть в обласну лікарню. Там усю зиму лікую нирки. Дорогою додому мати розповідає страшну історію.

 Не хотіла тобі раніше говорити. У лютому помер Вадим. Лопнув апендицит. Бігом забрали в лікарню, зробили операцію. Мати сиділа з ним довго, а потім пішла на годину погодувати господарство. Санітарка принесла сусіду обід. Вадим дуже захотів їсти й крадькома потягнув борщу з трубки. За годину помер.

Відтоді минуло багато часу. Могилу Вадима добре видно. Вона неподалік цвинтарної алеї. Де лежить Вітька, ще не знаю. Його не стало в останній день зими. Мав рак прямої кишки. Рік носив на животі мішечок. Три дні туди збиралися нечистоти. Потім мішок міняли на новий.

Час від часу згадую нашу розмову. І радію, що промовчав тоді.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...